І ось привезли мене до київської в'язниці, а зветься вона — Лук'янівська. Посадили мене до камери. Там було три жінки, одна з них, Варка, п'ятдесятниця, молода ще, вагітна, на шостому місяці. Вона теж, як і я, нічим не завинила перед владою. Вона володіла мовами, про які сказано у Євангелії (дари Святого Духу). А влада приписала їх до мов американських… Був сильний морозяка. Нас вивели у крихітний дворик на прогулянку. Я була у босоніжках, пальтечко літнє, у чому забрали з дому, у тому і була. А конвоїр — у кожусі, валянцях. Він кудись пішов, не було його з годину, може. А зі мною в камері були ще дві лікарші, яни в лікарні у війну працювали, тепер їх за сеє посадили. Вони побачили, що я уже обморожена. Вони стали гукать конвоїру, той прийшов. Дак вони узяли під поли снігу і в камері почали мене снігом відтирати. І мої ноги стали вогнем горіти, а перед сим я уже їх не відчувала. Але і в Києві я слідчим нічого не свідчила, що яни хотіли від мене, щоб розпочать велике судилище над віруючими. І мене одвели до карцера. Там можна було лише стояти, ні на що не опираючись, навіть на стінку. Вартовий весь час зазирав у вічко. А я — у босоніжках, ноги геть отекли, наче колоди, ноги стали. А ще я не так давно перехворіла тяжко на запалення легенів. Часом уже не було сили стояти, я присідала на край параші. Вартовий як тільки побачить, свариться: «Негайно встати!» Я підводжуся. А сил уже немає. Шість діб не спавши, не ївши. Я прихилилася до стіни, вартовий заглянув у вічко, закричав: «Не торкатися стіни!» А вартував біля карцера зовсім хлопчик, вірменин. Я йому і кажу: «Юний воїне, у тебе ж є мати, сестра чи дружина, уяви їх на моєму місці…» Ці слова мої присоромили його. І він уже до ранку у вічко не заглядав. А на сьому добу привели мене знову до камери, з якої забирали у карцер. Варочка як побачила мене, заплакала. Я — наче із труни підвелася, така вимученая. Узяла яна мене на свою постіль, сама сіла, а мене поклала на коліна свої і обливала слізьми: «А ми раділи, що наша сестричка у тюрмі відмучилася своє і уже удома з дєтвою жисті радіє».
І не піддалася я ворогам Господа, зміюкам поганим, не посвідчила, чого від мене начальники вимагали. Тож і судилище велике над віруючими не відбулося у Києві-городі. І мене потарабанили знову до Мрина. Ось уже і суд паді мною. Коли «воронок» заїхав у двір суду, першими вийшли конвоїри з гвинтівками, а потім вивели мене, злочинницю… І повели мене у судилище. Завели мене за високу загорожу, а конвоїри стали коло мене, троє їх було. Суддя відкрив мою справу. Почали викликати свідків, сусідів моїх, із вулиці Піщаної. Вони плели, самі не знали що. Судді і засідателі сміялися. Бо Господь задовго до цього приготував план і мені нарадив. Господь нарадив мені купити дві курки, одну назвати Англійкою, іншу — Американкою. А самій мені нарадив Господь одягтися в ганчір'я, які б і старчиха не одягла, і назватися — Росією. Сеє ще до арешту мого було. Курей я зв'язала марлевим бинтом, ходила боса, у лахмітті по вулиці Піщаній, і казала усім: «Я — Росія! А в руках моїх — уся Англія і уся Америка…» Отакеє свідки плели, а суддя у них запитував: «Це і все?» Вони відповіли: «Усе». А одна й каже: «Я — депутат на вулиці Піщаній. То я приходила записувати підсудну на голосування, а вона молилася і не відкрила мені дверей, сусіди сеє бачили і чули». Судді і у неї запитують: «Це усе, що ви знаєте про підсудну?» — «Усе». Туточки судді підвелися з-за столу і пішли радитися. А потім вийшли і зачитали вирок. А вирок вони зачитали такий, що суд засудив мене, Палажку-Боголюбку пакульську, бо родом я з Пакуля, на примусове лікування. І усі, хто мене мучив, хто погрожував мені довгими роками тюрми, залишилися ні з чим. Уже мені стало легшенько дихати, звірюка хвостатий, диявол, що з мене знущався, утік із зали суду у пекло своє чи куди йому там треба було. І конвоїри примкнули свої штики та пішли із зали. А мене повезли уже не в тюрму, уже я там не треба була, а в лікарню для божевільних. Хоч якщо я і була божевільною, як судді вважали, то лише у тім, Ідо в жисті своїй новій Божою волею керувалася. Чого я там, у дурці, надивилася і наслухалася, того не описати. Та й нащо яно людям, які Книгу днів моїх гортатимуть? Хай усе залишається у минулому, бо час тече, як вода, його жодними греблями не зупиниш, не перегородиш, прорве йон найвищі греблі. Значить, мій шлях такий житейський, не нами йон пишеться, а там, на небі, і доля моя така. А я мушу, поки жива, славити вічного Бога, Отця, Сина і Святого Духа, який сотворив небо, землю, сонце і Місяць, зорі і моря, океани, ріки, звірів, траву і людяк, усе, що у світі живого. І що не живого є, як ось камінь, глина, пісок, усю природу — задля вінця творіння людини. Усе Він, Бог, сотворив і віддав нам у довічне користування, землю і небо, аби тольки людяки славили Творця і дякували йому денно і нощно. І я хвалитиму Тебе, Господи, день і ніч. А усім, хто мучив мене, прощаю, як Ти, Христе, простив. Бо усі вони були тольки матеріалом для будівництва душі моєї.
Скоро після явлення Чорнобиля одержала я від Нестара Семирозума заборону писати до Книги днів. Він навідав мене 29 квітня одна тисяча дев'ятсот вісімдесят шостого року. А вже летіли важкі вертольоти з піском та бетоном над Мрином, над нашою Кугутівкою у бік Чорнобиля, за ліси Синявські. І осмілилася я запитати у вісника небес: «Несторе, за які гріхи ще й сеє горе на Край наш, на людей наших?» А йон зніяковів так, засмутився і відповів голосом печальним: «Не рани душу і свою, і мою, Палажко-Боголюбко. Бо я і сам не усе знаю, я на небі — старший, куди пошлють…» І догорів йон, як свічечка догоряє, розтанув, зник із очей моїх.