І ось я навчаюся у технікумі, одержую підвищену стипендію як народжена у батрацькій сім'ї, і на тую стипендію ми удвох живемо. Сиджу на уроках, а мати бродить по містечку як божевільна, несповна розуму. Прибігаю з технікуму, починаю готувати що-небудь поїсти, матір годую і сама перехоплюю. Потім на город біжу, коло хати латочка була, саджаю, полю. Аж тоді уже про книги та зошити свої згадую, сиджу коло каганця до півночі. А траплялося, що на уроці у технікумі стукає хтось із вулички нашої, у двері класу: «Віра Жила тут займається?» — «Тут», — відповість учителька. «То хай іде на майдан, там її матка бушує…» Одпрошуся з уроку, біжу на майдан. Мати не бушує, а збере товпу навколо себе і розказує, що у її хвору голову збреде, або співає: «Дід мій у прийми пристав, до баби моєї. Клята була баба, але ми — родалися. А теперечки, душа чортова, тольки п'янствують люди, крадуть та одне одного топлять перед властями, і болєй нічого. Я винесла була чашку до колодязя, дак хтось забрав. Винесла банку — дак і тої нема уже. Отакі тепер людяки. Комісари кажуть, що тепер — добре, а що воно — доброго? Колись як не було, а таки соблюдали людей, і старих, і малих. А тепер — пройшов, чи поздоровкався, чи не поздоровкався, пішов, як свиня…» І знову — волосся на голові розкудлане, очі — каламутні. Підходжу до неї, беру за руку, веду, як малу дитину. А мати — співає, голосом дурним, на усю вулицю: «Ой, проспали-продрімали усе своє царствіє, ой царице-владичице, та де ж ти, наша заступнице?! Ми ж не голуби, ми ж не білії, ми ж ваші душі-сохранителі, ми ж ваші душі-покровителі!..» Юрма людська слідом суне: цирк безплатний. Одні голосно співчувають мені, інші насварюють мене, що не дивлюся за матір'ю, дозволяю хворій бродити по вулицях, жебрати, треті — нахабно в очі заглядають. У кожного — своя думка, своє судження. А я перед тими людьми — як перед судом долі гіркої своєї. І біль мої груди стискає, і в голові од тяжких думок паморочіє. Хто вони — ці люди, цікаві до чужої біди? Судді мої? Що вони знають про мене, про матір мою бідолашну, про покійного батька мого, про материну сиберізьку рідню, що пам'ять про неї запеклася у хворій материній голові і бунтує її? Нічого не чули, не бачили, сама лише байдужна людська цікавість, і більш нічого. І я бреду вулицями містечка Мньова, ведучи хвору матір за руку, між людей бреду, а ніби в пустелі безлюдній я. І тільки прохолодний вітерець од Невклі лагідно холодить мою паленіючу од думок про тяжкі обставини мого життя голову, висушує мої сирітські сльози…
А в хаті — стіни голі, як пустеля, сама пітьма з кутків порожніх на нас зиркає. Мати ковзне очима нетямущими по голих стінах, заплаче: «Калі б хоч карточка батькова у нас була, було б з ким погомоніти, але жисть нам із батьком твоїм така випала, що не до картонок було». А як вели нас колоною на майдан мньовський, на мітинг жовтневий, мені доручили портрет товариша Сталіна, на картон наклеєний, нести. То я після мітингу святкового портрет той дорогого вождя нашого до грудей притисла, полою шкільного ще, із сукна шинельного, бушлату прихилила і так додому повернулася, і ніхто в технікумі не запитував у мене про той портрет. І повісила я образ великого борця за щастя трудящих усього світу на покуті, де люди образи богів вигаданих звичайно вішають, сповідуючи пережитки темного минулого. І усміхався товариш Сталін із портрета усмішкою батьківською, мудрою, і здалося мені, що в хаті нашій сонечко зійшло. І казала я до матері: «Ось батько наш і покровитель…» А мати перехрестилася на портрета і відповіла так: «Тепер, донечко, такая жисть настала, що людяки яких хоч собі богів творять, але я у сій жисті мало що понімаю…»
А тоді скрізь ворогів влади шукали, замаскованих і перелицьованих. Траплялося нерідко, що й брат на брата писав, і сестра на сестру, і від батьків привселюдно або через газету відмовлялися, якщо батько куркуль чи служитель церкви. Тривала гостра класова боротьба, Віра це розуміла усім нутром своїм батрацьким і була за одне з начальниками. А тут хтось і на неї написав до дирекції технікуму. Написав, що студентка Віра Жила незаслужено одержує стипендію, бо вона, мовляв, зовсім не дочка наймитської сім'ї, а родичка колишнього мньовського нотаріуса. А був у Мньові такий нотаріус — Жила, недавно розкритий невсипущими органами і пильною громадськістю як злісний шкідник та ворог народу, і засуджений він був справедливим радянським судом. Але ніякий не родич він був для Віри, а лише однофамілець. І хоч Віра про усе це розказувала на педраді, присягалася, що в їхньому батрацькому родові ніколи не було і не могло бути жодних нотаріусів, у стипендії їй відмовили. Віра стояла біля касира і плакала навзрид, бо удома — ані копієчки і хвора, голодна матір. Плач її безутішний почув директор технікуму, вийшов із кабінету і розпорядився подати письмове прохання до Мньовської міської Ради, аби там розібралися із соціальним походження Віри Жили і так само письмово повідомили дирекцію технікуму. Усе ще плачучи, Віра побрела до класу. А тут оголошують, Ідо увесь їхній курс мас їхати у навчальне господарство, за сім кілометрів од Мньова. Віра позичає у подруги десять карбованців, залишає для матері, а сама їде на весь тиждень у господарство. Там вона працює разом із іншими студентами на різних сільськогосподарських роботах. Одного дня Віру послали поганяти вола, запряженого у плуга. За плугом ішов студент Васько. Вона ще не знала, як поганяти вола, куди — цоб, а куди — цабе. Віра хльоскає вола батогом, гукає до нього: «Гей! Гей!» А віл топчеться у розорі і вибирає місце, де прилягти. І, не зважаючи на хльоскання батога та Вірині розпачливі вигуки, підгинає усі чотири ноги і падає на землю. Лежить і жує жвачку. А Віра стоїть коло нього і плаче. Плаче Віра і думає: «А якби цієї хвилини побачив мене товариш Сталін, наш вождь і учитель? Він усміхнувся б докірливо у вуса і мовив: «Хіба, товаришко Жила, плачем борються за дострокове виконання соціалістичної п'ятирічки? Справжні комсомольці — не плачуть, нещадно воюють з окремими недоліками і тимчасовими труднощами, аби життя робітників та селян з кожним днем ставало кращим, веселішим!» І справді ніби вийшов вождь із древнього Кремля і мудре лице його сонцем засіяло у весняному небі. Прекрасні почуття до товариша Сталіна переповнили мене, але усі ті почуття я вклала у силу рук своїх молодих, якими смикнула вола за повіддя, накручене на роги. І віл слухняно підвівся, і ми доорали грядку.
Коли звечоріло, Віра випрягла вола і одігнала на пасовище. Потім підійшла до кухні, де зібралися студенти після ударно проведеного робочого дня. Хтось бринькав на гітарі, хтось насвистував знайому мелодію. Вечір був гарний. Навколо стояли зелені дерева, кущі, між гілля світилося небо, засіяне зірками. І місяць серед зірок, повний, сяючий, наче товариш Сталін серед наркомів та доблесних командармів, у президії історичного зібрання. У заростях витьохкують солов'ї і закохані студентські пари шукають затишних куточків. Лише Вірі — не до краси літнього вечора, не до солов'їв та закохувань, вона усе думає і думає про залишену удома хвору матір свою. Де вона, мати її, цієї хвилини, спить чи сновигає по вулицях, лякаючи перехожих безтямними співанками і біснуватим белькотінням. І так — увесь тиждень із Віриної голови не іде горе її. І не знає Віра, на якому світі вона. Якби дозволили, на крилах летіла б додому, до матері. Але ніхто не дозволить, бо потрібно відданою працею зміцнювать соціалістичну Вітчизну. Класовий ворог — не дрімає, а на Заході збираються чорні фашистські хмари. І що б подумав товариш Сталін, якби Віра хоч на годину, турбуючись про матір, залишила господарство? Йому і без того тяжко — тримать на плечах своїх велику державу, а зробилося б ще тяжчіш на душі. Ні, хто-хто, а Віра батька рідного Сталіна ніколи не підведе.