Так минають дні. Наближається навчальний період. А Віра ще має здати екзамен за третій курс. Вона носить із собою книги і конспекти, але за роботою нема коли у них і заглянуть. Аж ось кличуть Віру на педагогічну нараду. Завідуючий навчальною частиною і каже: «Товаришко Жила! Ми, педагоги, знаємо про ваші життєві обставини і бачимо ваше безсилля у здоров'ї. Через те вважаємо, що витримати екзамени за третій курс вам буде тяжко. Поспішати вам нема куди, ваші труднощі — у минулому. І ми вирішили залишити вас на другому курсі ще на один рік». Віра повернулася у гуртожиток. Образи в душі не було, педагоги вчинили правильно, свідомо підійшовши до обставин її життя. І Віра стала вчитися на другому курсі. Через рік перейшла на третій, потім і на четвертий курс. У тридцять шостому році вона закінчила технікум і одержала посвідчення молодшого агронома. Після державних іспитів випускникам належало півтора місяця відпустки, і хто мав рідних, роз'їхалися по домівках. У Віри рідних не було, і вона вирішила одразу їхати на роботу за направленням. Дирекція технікуму мала направлення і в її Край, в самий Мньовський район. Але ніхто там не чекав на неї. Головне ж, усе там нагадувало б Вірі про тяжке минуле її, а вона навіть у снах тікала від гірких спогадів.
І Віра бере направлення на південь, у Гуляйпільську МТС.
Віра бере білет і їде у Гуляйполе. А до машинно-тракторної станції — ще сім кілометрів. Було у мене п'ять карбованців, але я їх десь загубила, чи їх украли у поїзді, залишилося копійок сімдесят. І я не жду, аби хтось підвіз, а пішкую, з валізою, полівкою ті сім кілометрів. Поки дійшла, уже день пригасав. У МТС був лише старший агроном товариш Голубцов. Я подала йому документи і направлення. Старший агроном переглянув папери і каже: «Так, за нами ваш технікум закріплений. Але товариша директора уже нема на роботі, пішов додому, а лише він може вирішити». Тоді Віра просить: «Товаришу старший агрономе! Дозвольте мені перебути цю ніч у конторі, бо я — із студентської лави і не маю грошей на готель». Голубцов подумав-подумав і відповідає: «Добре, підете на ніч до хати агронома Солодуна, я напишу йому записку». А Віра за цілий день не мала і крихти у роті, аж шлунок болів. Вона купила на свої сімдесят копійок великого бублика і шматок в'яленої, солоної риби, трохи перебила голод. Аж тоді пішла із запискою до агронома Солодуна. Сім'я агронома вечеряла, на столі — чого тільки не було, Віра як глянула — усе б наче з'їла. Віру запрошували до столу, але скромність не дозволила їй скористатися із гостинності господарів. І вона лягла спати голодною.
Уранці, ледь почало розвиднюватися, ще у домі усі спали, я підвелася, швиденько умилася і поспішила в МТС. Там ще нікого не було. Я стояла біля контори, чекала на директора, а в голові крутилося: «Ось скажуть мені: місць немає, повертай назад. А грошей на дорогу у мене — ані копієчки. Що робити буду?» — «Продам пальто, — відповіла я сама собі. А я купила за гроші, що їх заробила на практиці, нове осіннє пальто. — Продам його і повернуся у технікум, за новим направленням». І ось піднялося сонечко, жарким, немилосердним промінням обпалило дерева, кущі та інші рослини. Нарешті з'явився директор МТС товариш Бородай, і старший агроном товариш Голубцов до нього підійшов. Почали вони радитися. А потім і мене закликали до кабінету: «Ось що ми вирішили. Якщо уже ви приїхали, то ми вас візьмемо. Отже, із сьогоднішнього дня ви працюєте у МТС. Сьогодні, о п'ятій годині, нарада, голови колгоспів з'їдуться. І ви поїдете з ними на свій кущ». Я дуже зраділа, що не доведеться продавати пальто. Коли вийшла з кабінету директора, його секретарка подивилася на мене і запитує: «Ви не позичите мені три карбованці, лише на годинку?» Я усміхнулася і кажу: «Просіть у мене хоч три копійки, я не позичу, бо їх у мене нема». — «То ви — у дорозі і без грошей? Чому ж вам батьки не допомогли?» — «Бо я не маю нікого з рідних у цілому світі, батько й мати померли». — «То ви попросіть у товариша директора аванс, він вам випише», — порадила секретарка. «Якось мені незручно, — відповіла Віра. — Ще не робила, а уже гроші — дай…» — «Гаразд, я сама скажу директорові», — пообіцяла секретарка.
Ось уже четверта година дня. Усі ішли у райсільгоспвідділення на нараду, пішла і я. Коли підходить до Віри старший агроном товариш Голубцов і мовить: «Товаришко Жила! Вертайтеся зараз в дирекцію МТС і одержіть там аванс, для вас виписано». — «Добре», — сказала Віра, але не пішла одержувати гроші, бо їй усе ще якось соромно. Товариш Голубцов підійшов удруге: «Ідіть, товаришко Жила, поки працює бухгалтерія. Бо завтра — неділя і ви залишитеся без грошей». Аж тепер Віра послухалася, повернулась в МТС і одержала там сто карбованців авансу. Вона зраділа, одразу ж зайшла до їдальні, де узяла на перше — борщ, а на друге — два шніцелі з гарніром, на третє — дві склянки компоту. Коли вона усе те з'їла, на щоках у неї з'явився рум'янець і навіть — усмішка. На нараду вона з'явилася уже в іншому настрої. Але з її дільниці ніхто не приїхав, і Віра ще одну ніч перебула в агронома Солодуна. Товариш Голубцов пообіцяв завтра сам одвезти її на дільницю, бо їде у той бік. Вранці Віра пішла до крамниці, придбала мила, рисовий капелюшок і літнє плаття.
В МТС на мене уже чекав старший агроном. І ми поїхали з ним у село Воздвиженку.
У Воздвиженці товариш Голубцов розпорядився знайти для мене квартиру, а сам поїхав далі. Мене повели до колгоспника Петра Богословського, показали маленьку боковушку. Біля стіни стояло залізне ліжко, у кутку — маленький столик, стілець, і — все. Але для мене і цього було досить. Господиня запитала: «У вас, дівчино, є постіль?» Я зніяковіла від цього запитання, але швидко придумала, що відповісти: «Так, у мене усе є. Але не тут, я мушу ще написати, щоб мені прислали». — «Що ж, поки вам пришлють, спатимете на нашій постелі», — мовила господиня. Я подякувала і попросила ще про одне: «А ще дозвольте мені на покутті над столиком повісити портрет товариша Сталіна, бо він для мене — як батько і я ніколи не розлучаюся з портретом нашого вождя і учителя». Господар посміхнувся, помовчав, далі і каже: «Звичайно, звичайно, ми усі любимо товариша Сталіна». «Але так, як я люблю товариша Сталіна, не любить його ніхто», — хотіла я сказати, проте не сказала нічого, а мовчки дістала портрет вождя і учителя із валізи і повісила на покутті, де у несвідомих громадян висять ікони. І боковушка освітилася від його доброго, батьківського усміху.