— Може, ми невчасно, пані? Скажіть відверто, не церемоньтеся зі мною.
— Що ж, пане, скажу вам навпростець. Сьогодні четвер, і я посилала прислугу по всьому місту, але нічого ніде не можна дістати, і я не знаю, що й діяти. Ось тільки наш сусіда, порядний ремісник, каже, що в нього висить на гаку жирна індичка, але він віддає її тільки з умовою, що й сам вечерятиме з вами.
— А який він у товаристві?
— О, ласкавий пане, в нас у всій околиці нема другого такого дотепника. І взагалі пристойний чоловік, а за короля в огонь і в воду піде, та й заможний, нівроку.
— Ну, то кличте його, ласкава пані. Бо я таки виголодався, і хоч би він і нудьгар був, то краще повечеряти з ним, ніж зостатись без вечері.
Тоді ремісника покликано, і він прийшов у святковому каптані, зі своєю індичкою. Поки птиця смажилась, він розважав короля, якого теж, видно, не впізнав, а то навряд чи говорив би з ним так невимушено, не сипав би міськими плітками, побрехеньками, жартами, і то так кумедно, що Анрі на часинку й про голод забув. Незабаром і він мимохіть, сам того не помітивши, збився на такий тон. Та це не дуже й важко — зоставатися батьком рідного краю і своєю людиною в народі, хоч ти й силуєш підданих до послуху і стягуєш із них податки. Весь секрет у чистому сумлінні, а чисте воно, бо справа твоя чесна. Без крутійства, без хитрощів навертати своїх співвітчизників до розуму і рятувати королівство. Про це Анрі думає, по суті, безнастанно — і вві сні, й під час жвавої розмови. Порядний ремісник сидить навпроти нього, просторікує, але теж не забуває про свою майстерню.
Король думає: «Мені потрібна ще одна битва. Тепер вона вже недалеко. Я вже назаймав досить фортець для того, щоб товстунові відібрало спокій. Мій родич маршал Бірон теж завдає Лізі чимало прикрощів, і про всі наші успіхи я сповіщаю королеву Англії. Зараз ми збираємось обложити місто Дре; Майєнн цього вже не стерпить, він мусить прибути з військом і стати до бою. Та й іспанці цього зажадають. Бо навіщо ж у нього їхні допоміжні війська, перші, яких Ліга дочекалась від Філіппа. Їх послав з Нідерландів Філіппів намісник Фарнезе. І невже я не побачу його самого — великого стратега, славетного майстра воєнного мистецтва? Цікаво знати, що він каже про мене, той Фарнезе».
Згадавши це ім'я, Анрі мимохіть підхопився. Ремісник застиг із роззявленим ротом. Але Анрі переповів достеменно все, що той розповідав:
— Отже, коли рукавичник застав у своєї дружини здоровила коваля, то простяг йому руку й сказав: «Про тебе, друже, я нізащо не повірю!» — Анрі засміявся. — От сміхота, кумцю!
— Ще й яка сміхота, кумцю! — потвердив добряга ремісник: його тішила така галаслива поведінка співрозмовника.
В ту хвилину господиня покликала гостей до столу. Втрьох вони ум'яли чималу птицю, одначе господиня й ремісник стримувались, і найбільше дісталося гостеві. І що більше він їв, що дужче сміявся з оповідок свого сусіди, то дужче підносився настрій у того. Через те досить дивно було бачити, як після останнього келиха, коли вже мали вставати з-за столу, його кругле обличчя видовжилось, і він злякано заплющив очі. Король подумав, що це якась витівка, але в ту ж мить ремісник упав йому до ніг і почав благати:
— Простіть мені, пане, простіть! Це був найпрекрасніший день у моєму житті. Я знаю вашу величність, я служив у війську й бився під Арком за мого короля, я заплатив за свою мрію — сидіти за вашим столом. Ще раз простіть, величносте, я мусив прикинутися дурником, щоб ви трохи посміялися з моїх жартів. А тепер нещастя вже сталось — я, простолюдець, вечеряв з вами.
— І що ж нам тепер робити? — спитав король.
— Я бачу тільки одну раду.
— Яку?
— Доведеться вам надати мені дворянство.
— Тобі?
— А чом ні, величносте? Я працюю своїми руками, але в голові ношу свої помисли, а в серці — свого короля.
— Чудово, любий друже, а якого ж ти хочеш герба?
— Індичку. Це ж їй я завдячую всю честь.
— Оце твій найкращий дотеп. Устань же, «лицарю Індички»!
Лицарський роман
Новий лицар подбав сам, щоб про нову його пригоду пішли балачки, дуже корисні для короля, бо вони прихиляли до нього люд. «Нарешті у нас король — простий чолов'яга, як ми самі. Не гне кирпу, з ним можна говорити, хоч його, як єретика, й чекає вічна погибель. Король-єретик — до цього теж можна звикнути, коли богові так завгодно. Чи попустить йому бог перемогти?»
Король також питав себе про це. Ще до жодної зі своїх битв не готувався він так обачливо. Він знімає облогу з Дре, стягує звідусюди свої війська й дає відтіснити себе аж до кордонів провінції Нормандії — але не на її землю.