Другим після «Вірнопідданого» найбільшим твором Генріха Манна став історичний роман-дилогія про молоді літа та літа зрілості короля Генріха IV (перший том — 1935, другий — 1938). В ньому автор зумів створити високий позитивний образ не ідеалізованої, а живої людини з усіма її пошуками й стражданнями, перемогами й поразками. В уже згаданому відкритому листі Томас Манн шкодує, що Генріх не встиг завершити задуманого ним циклу історичних сцен та діалогів з життя Фрідріха Прусського, і називав ці епіко-драматичні сцени «блискучими, мов старовинні емалі», за те, що вони чудово відтворюють колорит доби. Оця краса, подібна до живої барвистості старовинних емалей, що, не втрачають з часом ні свого колориту, ні свіжості й блиску своїх барв, властива передусім дилогії про єдиного з французьких королів, якого народ називав «добрим». Письменник-реаліст прагнув і у великому, і в подробицях бути справжнім художником, малювати словом виразно й точно, влучно передавати дух і букву відтворюваного ним часу, вважаючи це неодмінною передумовою для написання роману про давно минуле, але — не головним своїм завданням.
В наші дні історичний роман став особливо популярним різновидом романного жанру. І кількісно, і якісно він — одна з найплідніших, найбільш розгалужених вітей на дереві художньої епіки. Однак ця гілка не завжди приносить золоті плоди. Визрівають на ній і червиві яблучка: книжки з лише поверховим історичним забарвленням, пишним барвистим антуражем, які насправді не містять в собі нічого глибокого й цікавого про історію й історичних осіб. Та вони швидко падають з дерева літератури, без сліду зникають з пам'яті читачів.
XX сторіччя може пишатися й творами, що вже стали класикою художньої історичної прози і дуже багато дають вдумливому читачеві. Не лише тому, що знайомлять його з естетично осмисленою історією, мистецьки відтвореним минулим того чи іншого народу, живо й правдиво зображеними постатями відшумілої доби, а й тому, що спонукають до порівнянь, паралелей, асоціацій з сучасністю, змушують замислитися не тільки над тим, що було колись, а й над сьогоденням і майбуттям, над філософськими проблемами життя людини, народів і всього людства.
Багато політичних, соціальних, етичних, культурних питань, що сповнювали неспокоєм наших попередників, і до сьогодні не втратили свого значення. Відповіді на них, правильні чи помилкові, збагачують наш досвід, стають повчальними. Успішні рішення, навіть якщо вони й не були остаточними, корисні як потенціальна можливість досягти більшого, кращого, як реальна перспектива поступу суспільства. Саме для того, щоб художній твір про минуле виконав своє завдання, ніс у собі повчання й приклад, щоб він переконував нас, людей сьогоднішніх, і допомагав нам, він повинен грунтуватися на подіях реальної історії, а не на тенденційних її перекрученнях, на глибоко досліджених фактах, а не на вигадках, на правді, а не на ілюзіях. Митець не може змінити в історії сутність її подій і явищ, не може поміняти місцями переможців і переможених, не може пришвидшити плин реального часу. Історія сама творить фабулу, у неї свій сюжет. Все це дисциплінує талант письменника, вводить його фантазію у певні чітко окреслені береги, хоча аж ніяк не збіднює процесу творчості.
Світова література 20–30-х років поряд з яскравими творами про сучасність збагатилась також великими історичними романами, в яких прогресивні митці різних країн зверталися до найважливіших сторінок історії своїх і чужих народів. Можна твердити, що саме в цей час були закладені підвалини історичного роману XX століття, створені такі шедеври цього жанру, що й досі правлять за взірець. Чому саме після першої світової війни і Жовтневої революції історичний роман як оповідна форма привернув до себе таку пильну увагу митців? Інтерес цей продиктовано незвичайним, небувалим за насиченістю подіями глобального масштабу часом.
Митцям різних країн потрібно було розібратись у ході розвитку людства, побачити його головний напрямок, зазирнути в майбутнє, зрозуміти, що є рушійними силами історичного поступу, осягнути роль особистості — звичайної людини і так званих видатних діячів — у історичному процесі. Напруженість політичного життя, щодалі гостріші сутички між силами реакції і силами прогресу, запеклі класові бої в більшості капіталістичних країн, свіжий і кривавий досвід першої світової війни, прихід до влади фашистських і профашистських урядів, загроза нової всесвітньої бойні — все це. треба було осмислити, зіставити з уже відомими фактами для того, щоб література могла впливати на суспільне життя, на формування свідомості мільйонів читачів у позитивному дусі, стати на перешкоді імперіалістичній реакції, мілітаризмові, фашизмові. Це спонукало великих митців звертатися до досвіду історії як до повчального прикладу й перестороги.