Анрі зупинився: той погляд затримав його.
— Отже, нам знов доводиться битись за віру, — сказав він. — Тебе, дю Барта, завжди непокоїли засліплення і злість людей. Чи ж то просвітить їх наша перемога і наша влада?
— Можливо, — відповів дю Барта, сповнений передчуттям. — Я сподіваюся на це. Принаймні тих, котрим судилося побачити перемогу в очах господніх. Величносте! Ви повинні відпустити мене.
— Ні! — твердо сказав Анрі, а тоді стишив голос. — Це ж цілий шмат життя — давні друзі, часи щасливого невідання. Я не хочу їх утратити, лишитися без них. Зоставайтесь при мені, а то що ж із мене вийде? Дю Барта, колись я посилав тебе до чужоземних дворів з таємними дорученнями. Як я платив тобі за ті подорожі?
— Одного разу сто п'ятдесят екю, другого — вісімдесят п'ять.
— Наступного разу ти станеш губернатором у якому-небудь великому місті.
— Усе це вже минуло, — відказав дю Барта. — Пане мій! Сьогодні я ще послужу вам, завтра — вже служитиму вищому за вас. Я склав і гімн, якого ви маєте проспівати на подяку за вашу перемогу. — Він подав королю аркуш паперу. — І це не мій гімн, а ваш, це ви самі його придумали й створили. Скажіть це всім, щоб у вашій славі жила на землі й часточка мене.
В цю хвилину їх перебили, і Анрі аж зрадів. А втім, то під'їхав швейцарський полковник Тіш — поговорити щодо платні своїм солдатам. Це ж найзручніша хвилина — перед самим боєм. Король зразу його розкусив і вибухнув гнівом — навіть трохи перебільшеним, щоб Тіш, приголомшений тим гнівом, забув про гроші. Швейцарець також почервонів, як буряк, і міцно стиснув губи, щоб не відповісти королю на круті слова. Потім Анрі дивився, як полковник відходить, тупаючи здоровезними чоботиськами, і думав, що швейцарцям уже запізно кидати його. Тепер вони мусять битись — і то не абияк, а завзято, бо єдина їхня надія одержати свої гроші — це здобич у бою.
Та принаймні їм неминуче треба наважитись на той бій. Інші швейцарці, що на ворожому боці, теж не отримали платні, а крім того знали, що король Франції — союзник їхньої федерації, тому не хотіли й пальцем ворухнути в цій битві. Так вони пообіцяли, і це знали обидва — як полковник Тіш, так і Анрі,— а тому, правду кажучи, не дуже й непокоїлись один через одного. Вони виграють бій. Анрі начепив на капелюх величезний білий плюмаж, і не менший гойдався на голові в його коня. Він виїхав перед лави свого війська й промовив так:
— Браття мої! Бог за нас, он там наш ворог, а тут ваш король! Уперед! І коли знамено перед вами більш не кликатиме вас за собою, шукайте очима мій білий плюмаж, ви знайдете його там, де лежить шлях до перемоги й до слави!
Він випростується в сідлі. Очі на його худорлявому обличчі широко розплющені, в голові думка: «Треба ж вам на щось дивуватися! От і маєте мій капелюх. Він мені коштував сто екю — з білим аметистом і перлинами. Та ще й плюмаж… А швейцарці битимуться!» — ще подумав він, але вже побачив, що вороже військо рушає, а поперед усіх — якийсь чернець: він нахвалявся, що від його здоровезного хреста вороги-єретики зразу кинуться тікати. Анрі, вже зі словами «До бою!» на язиці, ще мчить на коні вздовж фронту своєї армії, аж туди, де стоять швейцарці.
— Полковнику Тіш! — Він обнімає вершника, не сходячи з коня. — Я скривдив вас, але все вам відшкодую.
— Ох, величносте! Ваша доброта коштуватиме мені життя, — відповів старий полковник. І ось вони вже роз'їхались, помчали на ворога — кожен на чолі свого загону. Найперший зітнувся з ворогом маршал д'Омон і відкинув назад його легку кінноту. А тоді німецькі рейтари відкинули ескадрони короля на його ж таки піхоту й наробили в королівському війську великого замішання. На додачу до всього ще й граф Егмонт[9] зі своїми валлонами вдарив на королівських солдатів, і тим нарешті довелося зітнутися з самою Іспанією, з Габсбурзьким домом, — доти вони ще ні разу не сходились віч-на-віч із всесвітньою державою, що не знала поразок. Це страхіття, бо перша невдала сутичка може зразу перерости в утечу й катастрофу. Один з королівських вояків у клекоті бою, поки його не відтисли далі, встиг гукнути до товариша:
9