Доспівавши до кінця, король гірко заплакав, і ніхто не зрозумів, чому. Вже останні рядки гімну він вимовляв невиразно. Побожний речитатив дворян заглушував його голос.
У сільській корчмі панували буйні веселощі, але кілька чоловік за дверима святково прибраної світлиці дожидали короля, що вертав з бойовища.
— Величносте, чекаємо ваших наказів!
— Ще вдосвіта вирушаємо на мою столицю!
— Величносте, цього вимагає від вас ваша слава… На цей раз вас не зможе зупинити ніхто і ніщо… Перед вашою славою брами самі розчиняться! — Ці фрази лунали з різних уст, але поєднувались так доладно, ніби в добре розученій п'єсі. Таке виникло враження в короля — надто коли він почув оці слова:
— Великий король, король-переможець, ніколи не зречеться своєї віри!
Анрі обвів поглядом усіх. То ось які вони — ті, що засумнівались у ньому й у його непохитності! Він давно це знав, розумів, що багато хто в душі починає вагатись, бо гадає, ніби вагається й він. Найкраще він міг бачити це по своїх власних тривогах і сумнівах. Йому знов стисло груди, як над останками давнього сподвижника.
— Бог послав перемогу гугенотові, панове, — сказав він урочисто й владно. — Господь мій учить мене шанувати обидва віровизнання й лишатися вірним своєму.
Саме щодо цього він уже не був певний — та й, поглянувши довкола, переконався, що декотрі з тих протестантів, які тепер слухали його, не дуже вірять його словам. Але Морней — той вірить. Його доброчесний Морней, його дипломат, сповнений практичної мудрості, що дипломатичними нотами завдавав шкоди його ворогам не гірше, ніж гарматами, — саме він певен у його непохитності. «Та звідки він може знати, коли я й сам не знаю?» Дивно, але щиросерда певність доброчесного Морнея дратує Анрі, і він відвертається. В цю мить хтось вимовляє:
— Величносте! Париж вартий меси.
Король рвучко обертається. Ці слова промовив дворянин на прізвище д'О — просто О, та й тільки, і на вигляд він був такий: молодик з кругленьким черевцем, що завдяки ласці покійного короля зробився неробою і злодієм, один з тих ловців щастя, що розпаювали між собою країну та її прибутки. Саме через це Анрі зоставив його тим, ким він був: державним скарбником. Бо державу найлегше збудувати, залучаючи тих, хто хоче на цьому поживитись. А доброчесні й так їй служитимуть. Коли запитливий погляд короля впав на Морнея, той сказав:
— Усі порядні католики служать вашій величності.
Tе саме відповів колись король цьому д'О та його братії, коли вони вперше натисли на нього, щоб перемінив віру. Це сталось над трупом убитого короля, і було воно грізною осторогою. І все ж тоді Анрі вимовив ці слова сам, а сьогодні їх сказав тільки його Морней. Проте король узяв свого Морнея за руку, стис її й спитав довірчо:
— Ми ж билися за віру? І це була найкраща з наших битв.
— Могла бути найкраща, — відказав Морней. — Величносте! Ви вже не маєте права так важити своїм життям, як сьогодні, коли ви кинулись між ворожі списи. Це було найсміливіше навіженство у вашому житті.
— Виходить, тепер усе не так? Що це ви кажете, Морнею!
Коли король увійшов до бенкетної світлиці, сміх і крик змовкли. Всі посхоплювалися з-за столів, забувши про келихи, і, дивлячись на короля, заспівали подячний гімн. То був той самий гімн, що його вперше проспівав Анрі на нічному бойовищі з кількома дворянами. Ті, видно, добре запам'ятали слова — а найкраще Агріппа д'Обіньє, давній друг. Присадкуватий, він витягся, скільки міг, і співав на весь голос. Останні рядки, які Анрі, власне, промимрив чи навіть проковтнув, звучали у нього зовсім виразно:
Агріппине обличчя, від природи зухвале й насмішкувате, стало в цю мить таке промовисте, що в короля не лишилося сумніву: їхній давній приятель дю Барта, перше ніж загинув, показав цей гімн їм обом. Хтось сказав: