Сповнений каяття й страху, щодня поспішав він до лікарні «Божий притулок» накладати руку на хворих. Вони вірили, що доторк королевої руки зцілить їх. Він переконував сам себе, що це правда. Він торкався до твердих пухлин-бубонів і червоних запалених місць, що називалися «жаринами». Мив руки і йшов на якийсь інший з тремтячих голосів, що кликали його, поки разом із свідомістю людини не вмер і її голос. «Якщо тільки я побачу, як бодай один із них устане й піде, тоді моя сестра приїде, тоді я вже не відпущу її й ще все направлю». Одного зачумленого ченця, який, можливо, ненавидів його, він попросив молитись за одну подорожню людину, щоб вона добулась до свого притулку.
Вночі він схоплювався з ліжка. При мерехтінні вогнищ він блукав по палацу. Якось він заблукав аж нагору, до приміщення, де не були повідчиняні вікна й не вимощено вогнище для дров. Начебто там мало бути зовсім темно, але він побачив, як з далекого кутка пливе до нього кілька малесеньких вогників, що танцюють майже над самою підлогою. Що за диво? Рухаючись далі, примара освітила сама себе. То була карлиця — неважко здогадатись, яка, хоч вона не була вдягнена. Йшла голісінька, тільки поквацяна червоною фарбою, й несла між простягненими вперед пальцями вісім свічечок. Анрі був би роздивився ту появу краще, але раптом хтось, тікаючи від неї, впав йому до ніг. У світлі свічечок Анрі впізнав пана Кончіні.
Правда, впізнати його було не так легко, як його любу дружину, молочну сестру. Де й поділися весь полиск, і затаєна грізність, і прилизана зачіска. Опуклі груди, гнучкий стан — усе обернулось у якийсь безформний кендюх. Нy, а обличчя… хто б сподівався, що в цього пройдисвіта воно може бути таке безкровне, таке огидно розгублене! Що робить з людиною страх! Шляхетний Кончіні вирішив, що шляхетна Галігай — то втілена чума. Червоні плями — то виразки-«жарини»; та ще й лойові свічки з зачумлених трун. Сліпий і глухий з переляку, він тільки верещав, наче кіт під нагаєм:
— Величносте! Я зустрів чуму. Змилуйтесь, величносте, а то я помру. Доторкніться до мене, о священна величносте, це вас небо послало, доторкніться до мене! — так скиглив, вищав, співав королевин кавалер для послуг якимсь нелюдським голосом. От якби королева почула це та ще в присутності всього двору! Та чи може щось надовго повернути людину до тями? Чума — навряд. Її поквацяна червоним подоба пройшла повз них так близько, що лій зі свічок крапнув на нещасного Кончіні, і це його доконало: він зомлів. Але чумоподібна молочна сестра ні на що не звернула уваги: очі в неї закотилися під лоб, вона йшла непритомна. Анрі пішов геть.
Становище в столиці тяжчало — найбільше через паніку, яку всі розпалювали одне в одному. Поширення моровиці навіть сповільнилось, бо королівські лікарі пильно виконували вказівки короля. В аркадах на його Королівському майдані влаштували просторі, добре провітрювані лазарети. Для крамарів ті аркади були занадто розкішні, зате дісталися тепер хворим. Анрі не рахував годин, які перебув там. На вулицях йому не зустрічався ніхто — хіба закутані з головою носії несли навалені горою й прикриті ноші. На майдані його зустрічав вільний вітер та дим із розкладених навколо багать. Вітер заносив дим у відкриті аркади, але він ніде не застоювався. Крізь нього видніла небесна синь, пахучі пасомця вились над хворими в ліжках — їх там була тисяча, а то й не одна. На обличчях, що проступали крізь дим, Анрі читав жадобу життя. Його власна туга за сестрою знаходила тут найкращий притулок.
Того дня король ніяк не міг облишити своїх хворих, хоча вже доторкнувся, може, до двох тисяч. До нього з надією оберталися щораз нові обличчя, почорнілі від диму — чи, може, то вже була прикмета чуми. Він не почував утоми. «Сьогодні має приїхати Катрін! Я наказав, щоб мене повідомили негайно. Видужуйте! Сьогодні мій доторк справді має силу зцілювати вас, хоч би ви були поспіль укриті висипкою та пухирцями, а віддих ваш уже був отруєний». Він навіть не зав'язав рота, він відчував себе сильним і невразливим. Поряд за хмарою диму задзеленчав дзвіночок — принесли святі дари. Священик із незав'язаним ротом промовляв слова, призначені для вмирущих.
Коли хмара розійшлась, вони побачили один одного — сутанник і король. Перший був низенький, хирлявий, гостреньке обличчя, але в очах вогонь. Він сказав королю:
— Ви такий відважний, наче віруєте в бога.
— Я й вірую, — відповів Анрі — і в ту мить побачив недалеко знайому постать, що стояла на місці й мовчала. Мовчала, не лишаючи йому надії.— Конде? — спитав король благально, але він уже знав: вирок складено. — Конде!