Переддень походу настає, самий день — уже ні. Коли король хоче виступити, найзаповітнішою його спонукою є Великий план; так було й буде. Та хоч би й не було того Великого плану, ду?мки про союз народів ради вічного миру, однаково йому довелось би виступити, щоб захистити свій трон, — ось до чого вже дійшло. Казатимуть навіть, ніби він хоче розв'язати війну заради спідниці, цей завжди закоханий verl galant, що на старість утратив будь-яке почуття міри і взагалі, схибнувся. Ось на що спроможна поголоска, і єзуїт Котон врешті-решт виявився скоріш хитрим, ніж дурним.
Із державця, чий дух панує над обома світами — тим, який є, і тим, який має бути, — поголоска в останній рік його присутності на світі зробить підтоптаного розпусника; ось на що здатна поголоска. Розпускається вона звідси, з його двору, з його столиці. В передостанню годину вона перелетить навіть кордони, відніме в нього друзів за межами країни; але жоден народ не відступиться від нього. Певне, народами керує якась власна глибинна мудрість, бо вони й далі вірять у нього — а насамперед його народ. Нe слід було йому журитись через ту лиху славу, що розпускали про нього ближні, а він через це змарнував свою останню годину. Він дозрів для ножа — досі так іще не було.
В ті дні, коли він уперше зустрів юну, аж занадто юну даму на ім'я Шарлотта де Монморансі[113], за кілька днів перед тією зустріччю він вирушив у досить дивну прогулянку по місту. Сам король — пішки, подагрик д'Епернон — у паланкіні, а за ними й інші придворні гуляли на пагорбах, звідки видно було все велике місто. Король говорив дуже голосно, і глушко у своєму паланкіні чув майже все. Король щойно вийшов зі свого кабінету; хоч би про що він там думав, його очі мимохіть звертались до вже відомої нам гравюри. Тому він тепер, у товаристві, й поводився так галасливо. Коли перед його очима розстелилась уся столиця, він повернувся до неї спиною, нахилився і, гнучкий, мов юнак, просунув голову між розкаряченими ногами. Стоячи в тій позі, він вигукнув:
— Я бачу самі лиш доми розпусти.
Йому весело відповів добряга Роклор:
— А я, величносте, бачу Лувр!
Він сказав так із щирим бажанням розвеселити короля. З паланкіна зразу почулось хихотіння; воно все не вмовкало, і носіям довелось поклепати свого пана по спині.
Коли знову рушили, король далеченько відстав від свого почту. Тільки одна людина, якої він навіть не помічав, зоставалась коло нього, хоча й осторонь, на пристойній відстані. То був один з тих поетів чи вчених, яких тримали при дворі, щоб кожен міг поговорити з ними і сяйнути їхнім відбитим світлом. Батько якийсь талі панчішник, а син дістає замовлення від його величності: для нащадків описати вправними віршами балет, яким захоплювались у Луврі, або змалювати точними словами котресь із тих пернатих створінь, що живуть і помирають у кімнаті птахарні. Це маленьке створіннячко, як і ми, вступає в життя бадьоро й цілком невимушено, а потім зухвало захоплює владу над такими, як само, зловживає тією владою, його за це карають, кривдять, воно зрікається влади, шукає самотності, кричить, сповнене жахливих передчуттів, коли до нього простягається чиясь рука.
Одначе цього разу йдеться не про пташку. Тут поет або вчений виявить свій розвинений розум, він не вчинить і не скаже нічого необережного, хоча панство тільки завдяки його хистові до слів прийняло його в своє коло, наче він дворянин або хоробрий воїн. Він остерігається на цій прогулянці підходити дуже близько до короля, бо той видимо не хоче ніяких супутників. І те, що на пристойній відстані мурмоче сам до себе цей міщанський син, має звучати глибокодумно, але не стосуватися нікого. В короля дуже тонкий слух, проте ніхто не сподівається, що він дослухатиметься до такого незначущого монологу.
— Щастя страшенно стомлює. Ніщо не обтяжує нас так, як щастя. Навіть своє, досить помірне щастя я мушу все ж таки обмежувати, бо тільки при добровільному самообмеженні воно може зберегти свою примарну подобу. Уяви собі, що твоя слава, зроджена з самих тільки слів, — на устах усієї Європи. Навіть більше — вона долетіла аж за океан, до Нової Франції. Як тоді бути? Треба або примножувати своє щастя, або обходитись без нього. Бо навіть таке помірне, як воно є, воно наживає мені лютих ворогів — і чи далеко до ножа? Але мене моє щастя зобов'язує бути дедалі щасливішим. Братись за нові твори, пускатись у подорожі — хоч би кінець їхній був по той бік моєї могили.
113