По-перше, юній бранці в Брюсселі більш не догоджали бенкетами й танцями. Її листи до короля доводилось підробляти, бо її слізні звіряння навряд чи когось переконали б — та й його звіряння теж. Конде зі свого боку теж відчував, що Брюссель нехтує його. Звичайно, ерцгерцог та інфанта вже гірко шкодували, що зв'язалися з ним. Ерцгерцог, цей спритний урядовець, ніколи б не повірив, що його невтомні посилання на честь та справедливість призведуть до такого. Тепер його посланці так і літали на два боки: до Мадріда — по гроші, до Рима — просити посередництва. Папа Павло П'ятий[120] справді послав надзвичайного легата; але король Франції, замість почекати, що скаже той легат, сам зразу назвав йому той шлях, яким збирається вирушити: через Люттіх на Юліх. І для вторгнення в іспанські Нідерланди вже були підтягнуті війська в більш ніж достатній кількості. Але це була ще дрібниця проти справжньої сили короля та його союзників.
На чолі Австрійського дому стояли два цілком посередні державці: імператор Рудольф і король Іспанії Філіпп Третій. Вони не мали жодного міністра, рівного Сюллі; їхні армії не мали над собою одного-єдиного, всевладного полководця, їхні володіння роздирали внутрішні чвари, підвладні їм народи тільки й чекали нагоди повстати. Сам імператор мав ворога в особі свого брата Матіаса[121]. Проти всесвітньої держави, що висувала не підкріплені силою, але неприйнятні претензії, збурилась, по суті, вся Європа, як неважко було вирахувати будь-кому. На початку травня 1610 року були готові виступити: з боку Італії шістдесят тисяч війська й сорок вісім гармат, французькі полки, папські, савойські, венеціанські, всі під рукою француза Ледіг'єра. На кордоні Іспанії — дві армії по двадцять п'ять тисяч солдатів з обох кінців Піренейського хребта. Герцогові де ла Форсу король падав звання маршала — тринадцятого травня, в останній день, який йому ще лишався.
Німецька парость Австрійського дому мала побачити, як на неї сунуть через Юліх та іспанські Нідерланди двадцять п'ять тисяч французів з дванадцятьма тисячами швейцарців під командою короля. Англія, що все ж таки приєдналася, разом із Швецією й Данією дала двадцять вісім тисяч солдатів; протестантські князі Німеччини виставили тридцять п'ять тисяч. Об'єднані провінції, а також протестанти Угорщини, Богемії, Австрії — по чотирнадцять тисяч. Загалом Європа давала двісті тридцять вісім тисяч солдатів і двісті гармат. На пай Франції припадало дві п'ятих. Воєнний фонд союзників перевищував півтораста мільйонів ліврів.
Ці зусилля, що віщували аж ніяк не пересічну війну, доводилось робити й терпіти задля того, щоб повалити всесвітню імперію, яка стала вже нестерпною, — повалити, відвернувши цим ті страхіття, якими загрожувала вона. Відвернувши загибель Європи та її неоціненної культури, відвернувши поширення варварства з самого осереддя континенту, не допустивши того, щоб у народів на цілі сторіччя відняли людські права й свободу совісті, не допустивши нової релігійної війни, що мала розтягтись на тридцять років. Ці зусилля не припинялись від часів Вервена, коли король переміг Іспанію. Тому вже дванадцять років. Повільно зростав і діяв його дух, поки врешті Великий план став по праву його надбанням. Повільно притягували на свій бік цілу Європу його дипломатія, його покликання, його чар — і врешті, через дванадцять років, зосередили в руках одного ще небачену могутність монархів і республік, їхні армії, їхні гроші.
Не дуже легко твердити, ніби король Франції готується до війни, аби захопити в Брюсселі коханку. Але саме така була поширена версія. Вистачило того, що її підтримувала одна партія. Така партія, єдиний капітал якої — це ненависть до людей і до народів, є всюди, є й буде всюди і завжди. Час іде, одна епоха переходить в іншу, а та знов же змінюється новою. Життя невпинно міняє своє обличчя. Переконання набувають інших назв. Але одне незмінно лишається: по цей бік — люди й народи, по той — їхній одвічний ворог. Та коли вони мають і друга, як-от той, що звався колись Анрі, або Генріхом Четвертим, королем Франції,— то він також вічний, і вони це розуміють і ніколи не забувають цього до кінця. Вбити його можна тільки тимчасово. І все ж його уб'ють.
121