Так думала вже прив'яла жінка, і погляд її був тупий.
— Чого ви так дивитесь на мене? Вам здається, що я схуд? — спитав Анрі.— Це від багатьох турбот.
— Що? У вас турботи? — спитала Марія, випнувши груди.
Анрі:
— А вам би так легко було розвіяти їх!
Марія — лукаво:
— Я вже розгадала загадку. Ви хочете, щоб я написала до Брюсселя.
Анрі:
— І до Мадрида.
Марія — здивовано:
— Ви навіть Конде хочете повернути. Самої нової Єлени вам уже мало. Що ж це сталося з Вічно Закоханим? Вам же колись упину не було, величносте. Ви тоді, щоб оплакувати втечу того дівчиська, додумались прийти до мене й сісти на моє ліжко.
Анрі:
— Я ж був вашим другом і не мав інших друзів, крім вас.
Марія — гордо:
— Свою дружбу я вам скоро доведу. Ваш намір викрасти з Брюсселя свою красуню ви теж звірили тільки одній людині.
Анрі:
— Вам.
Марія:
— Вашому другові. Вистачило ж нахабства! І кого послали туди — пана д'Естре. І хто там підігрував вам — пані де Берні. Все сказали своєму другові, нічого не приховали.
Анрі:
— То це ви мене виказали?
Марія — тріумфуючи:
— Мій кінний гонець був там раніше за вашого Аннібала. Хе! Брат вашої хвойди мав привезти вам іншу таку.
Анрі — зневажливо:
— Пані, досі ви умисне приховували свої почуття, а надто дружні. Коли вам захотілось відвертості, то кажіть уже зразу все, що ви маєте сказати.
Марія — крутить вказівним пальцем коло скроні:
— Так, треба сказати все, поки старого дурня ще не скинули й не посадили за грати.
Анрі — кричить:
— Ви з цієї кімнати не вийдете! Ви заарештовані.
Марія, не віднімаючи пальця від скроні, майже лагідно, майже ласкаво:
— А спробуйте-но, чи на багато ви ще спроможні. Коли не помиляюсь, ви маєте передати своєму єдиному другові управління в державі — через якихось п'ять днів, а на шостий світ почує ще більшу новину.
Останні слова були вимовлені дуже лагідно, дуже ласкаво, дуже тихо. Хтозна, чи справді вона вимовила їх.
Анрі опанував себе й зразу став спокійний, навіть холодний.
— Пані, ми розлучені. Ми це знаємо, але ні наш двір, ні чужоземні двори не повинні про це дізнатися. Навпаки, я пропоную вам хоч про людське око відновити згоду між нами й нашу утрачену гідність — кожне по своїй спромозі. Я не тільки відмовляюсь від принцеси Конде, й так уже забутої,— я зобов'язуюсь більше не мати жодної жінки. Жодної — за умови, що ви відішлете від себе пана Кончіні.
Марія Медічі враз приглушено захихотіла. Проте хихотіння все гучнішало, скоро їй стала потрібна носова хусточка, і Анрі подав їй свою. Напад істеричного сміху годі було спинити. Конвульсивно регочучи, вона боком вийшла з кімнати.
Дофін стояв у коридорі над поруччям великих сходів. Він плював униз і після кожного плювка швидко відскакував, ховаючись. Унизу плюснуло, і дофін сказав:
— Влучив. Просто в лисину.
— Кого ж ти влучив? — спитав батько.
— Не знаю. Та вони всі погані,— відповів блідий хлопець, зовсім не радий своїй витівці. Тоді взяв короля за руку.
— Куди ти мне ведеш? — спитав король.
— Туди, де ми будемо самі,— почув він у відповідь. — Мій всемилостивий тату, вволіть моє прохання: я хочу побачити ваші два нові обладунки.
І вони рука в руці подалися плутаними переходами, по давно не вживаних сходах, до таких закутків палацу, куди не ходив ніхто. Тої самої хвилини в палаці герцога д'Епернона пробирався на горище якийсь чоловік у ліловому каптані. Він був високий, кремезний і надзвичайно бридкий собою. Його рудоволоса голова сторожко поверталась на всі боки; перше ніж кудись звернути, він неодмінно зазирав туди. Він рахував двері і нарешті біля одних зупинився, але довго не наважувався ввійти.
Король видобув великого ключа, відчинив таємну комору, зайшов з дофіном туди і зразу замкнувся зсередини. Обладунки стояли, наче живі лицарі,— залізні ноги, шолом зі спущеним заборолом.
— Це просто для того, — пояснив король, — щоб подумали, ніби вони старі,— коли хтось сюди заблукає і йому захочеться попсувати мої обладунки.
Луї сказав:
— Високошановний мій тату, не скидайте їх із себе ні вдень, ні вночі. А надто там, куди ви збираєтесь.
Анрі поважно відповів:
— Я бачу, що ти вже, на жаль, не дитина.
У Луї затремтіли губи, і він насилу вимовив:
— Вона свого песика любить дужче, ніж мене. — І приклав руку до серця. — Я не підслухував під дверима. Я й так уже знаю забагато. Ви зоставите мене самого, я це знаю. Мій великий тату, ви маєте слабкого сина. Те, що я вам кажу, — це страх слабкого серця. Але воно вас любить.