— П'ятнадцяте, — відповів хтось.
— Ні, чотирнадцяте, — поправив інший.
— Між тринадцятим і чотирнадцятим, — тихо нагадав собі Анрі. За повільним екіпажем бігло кілька слуг, а по боках запрягу їхали верхи стайничі. Один з них спитав замість візничого, куди їхати.
— Прямо, — наказав король. А далі щоразу, коли візничий питав, куди повертати, король називав якийсь будинок, якусь церкву. На думці Анрі мав арсенал, але не відкривав цього. Бо хтось міг би випередити екіпаж.
Вулиця Лa-Феронрі вузька, дуже людна, там важко проїхати запрягом, але й обминути її нема як. Вона продовжує собою вулицю Сент-Оноре. Там, де одна переходить у другу, королю впав у очі один дворянин, пан де Монтіньї. Колись Анрі зізнався цьому нічим не визначному придворному, що хотів би померти. Сказав, що радий би знайти в самотині справжній душевний спокій. Але зразу похопився й додав: «Державці не мають на світовому морі іншої гавані, крім домовини, і повинні вмирати в розпалі діяльності». А тут, в'їжджаючи до вулиці, вже недалекої від його гавані, він гукає:
— Слуга покірний, Монтіньї, слуга покірний!
Коли над'їхав королівський екіпаж, вулицю запрудив натовп, куди густіший, ніж звичайно. Люди відтісняли одні одних до муру монастиря Невинних немовляток, ніби прохід і так не був звужений крамничками та ятками, що ліпилися попід муром. Всі поскидали капелюхи, дивились розгублено, ніби заблукані, й мовчали, мовчали. Перед будинком із емблемою-саламандрою дорогу зовсім перегородили дві фури — одна з сіном, друга з барилами вина. Візничому довелось обминати ту перепону майже без нічиєї допомоги, бо більшість стайничих та скороходів скористалися проходом через монастирський цвинтар. Тільки декотрі з них допомагали усунути з дороги фури. Якщо хтось від самого Лувру йшов назирці за екіпажем і вичікував нагоди, то сприятливішої, ніж ця затримка, годі й сподіватись. Однорукий офіцер на передку сидить обличчям до короля, і його уваги не уникла б і волосинка, якби ворухнулась, не те що людина.
Проїхали. Фури здано в правий бік, а з лівого протиснувся екіпаж — обережно, щоб не зачепитись. Король підводить обличчя до одного будинку й вигукує — ніхто не добрав, що саме, візничий, мабуть, подумав, що це до нього, щоб не ловив гав. Усі, хто сидить в екіпажі, теж зводять очі. Над склепінням підворіття емблема: серце, увінчане короною й пробите стрілою.
Однорукий офіцер жахнувся: він на мить забувся, що має пильнувати, бути напоготові! І зразу бачить: запізно, лихо сталося. Він сплигує додолу, щоб накинутись на вбивцю. Але того вже хтось б'є по обличчю руків'ям шпаги. Герцог д'Епернон гукає:
— Стійте! Не вбивайте його!
Однорукого паралізувала лють: виходить, він не здався нінащо, нікудишній охоронець, зважений і визнаний надто легким — у єдиний день його життя, який йому зарахується. Яке пуття тепер зі слів, хоч він міг би як очевидець, у згоді зі своїм сумлінням, засвідчити те, що для більшості ще затемнене сторопінням і нестямним жахом. Убивця підкрався з-за екіпажу, поки король дивився вгору, на емблему — серце, увінчане короною й пробите стрілою. Туди звели очі всі, тільки один не звів — герцог д'Епернон: він виглядав убивцю. Король, поки дивився вгору, обнімав зрадника за шию й давав йому прочитати листа; це дозволило герцогові повернути голову й виглядати свого поплічника. А другою рукою король спирався на плече пана де Монбазона. З цього боку й завдав удару вбивця; але король сидів так, що спершу він тільки легко поранив його.
Король зняв руку з плеча пана де Монбазона.
— Мене поранили, — сказав він. І дістав у груди, тепер уже не захищені, а підставлені під ніж, другий удар. Цей уже був несхибний, остаточний; ніж проник у легені й розітнув аорту. Третій, запізнілий, тільки зачепив рукав пана де Монбазона. Той, охоплений жахом, спитав:
— Величносте! Що сталося?
Король відповів кволо, але виразно:
— Нічого. — І ще раз, востаннє: — Нічого, — а тоді з рота йому ринула кров, і ла Форс скрикнув:
— Величносте! Моліться богу!
Всі супутники короля, опріч ла Форса, покинули його, в них на думці був тільки вбивця. В нього видерли закривавлений ніж, але він відбивався голими руками, неймовірно сильними, від цілого клубка тіл, що насідали на нього, але повалити не могли. Слуги і один дворянин, ла П'єр, урешті таки скрутили його, і саме в ту хвилину надбіг Монтіньї, слуга покірний! Він порадив відвести вбивцю поки що до недалекого палацу Реців. І все товариство короля, супроводжуване ще багатьма, рушило туди як ескорт убивці.
В екіпажі, коло смертельно пораненого короля, зостався самий маршал де ла Форс. Він прикрив його своїм плащем, а до натовпу на вулиці гукнув: