— Друже! У тебе нездоровий вигляд. Постав собі клістир зі свяченої води.
Зі слів людини, яку вважають блазнем, заведено сміятись, адже так? Але ті, хто стояв ближче, враз заніміли, і ця мовчанка розходилась по всій залі, аж поки стала гнітючою. Все товариство, що набилось туди, раптом помітило, що тут уже нема чим дихати; вікна порозчинялись у вечірній присмерк, усі посунули до них, і Анрі зі своїм давнім другом Агріппою лишились посеред зали самі. Обидва поблідли, вони побачили це у світлі внесених свічок. Бони мовчали; кожного поглинало єдине почуття — ніби останнє слово вже вимовлене.
Звичайно Агріппа, коли, на його думку, король платив йому невдячністю, складав ущипливі вірші. Він мав бадьору вдачу, був швидкий на слово й досі ніколи не вагався сказати своєму королю сувору правду. Не страшно викликати невдоволення, можна стерпіти й неласку. Цього разу було інакше: він аж надто виразно бачив, що король страждає. Агріппа опустив погляд і сказав:
— Ви довго й мужньо опиралися.
— Ще ж не кінець, — квапливо відказав Анрі.
Замість відповіді Агріппа звів на нього очі.
— Агріппо! — звелів Анрі.— Ходімо звернімося до господа бога нашого.
— Я звертаюсь до вас, величносте, і прошу: «Жадає серце — відпусти мене».
— За це саме поліг і дю Барта, — сказав Анрі поряд. — Ми з тобою знаємо один одного. Ми хочемо жити.
І вони вийшли. Посідали на коней і виїхали в широке поле, де побачили дозорні вогнища, намети — цілий військовий табір. Ніхто з оточення короля й гадки про це не мав, навіть спостережливий Агріппа. Отже, ти, Анрі, вже подбав про нове військо замість, того, що розбіглося: ти потай від усіх написав чимало листів, ти розсилав гінців, ти знову з далини підбадьорював і надихав своїх дворян — словами, яких не дано поетові Агріппі. Все це ти, Анрі, робив потихеньку, про людське око розважаючись із авантюристами й ладнаючись зректися своєї віри.
— Величносте! — голосно мовив Агріппа. — Не відпускайте мене, серце зовсім не жадає цього.
Король нічим не показав, що почув ті слова; він віддавав накази, і всі вони стосувалися негайного походу на Руан. Коли вже Парижа цього разу взяти не пощастило, треба чимшвидше відібрати в Ліги столицю Нормандії і відтягти Майєнна, та й Фарнезе, на північ, на бойовища, вже знайомі одному з них. Агріппа д'Обіньє, об'їздячи табір зі своїм дивовижним королем, розгадав цей намір і подивувався його мудрості. І саме там його чекала ще одна несподіванка. Анрі покликав одного зі своїх пасторів:
— Пане Дамур! Помоліться з військом.
Цей самий пастор під Арком з наказу короля заспівав псалом, і це повернуло вже втрачену перемогу над величезним військом Ліги, це був рятунок війська борців за волю, за віру. І ось вони, ті самі, знову тут. Із наметів, від дозорних багать збігаються в коло гугеноти, поперед усіх найстарші; на обличчях такі самі зморшки, як у їхнього короля, й такі самі шрами на тілі, і їм досить, що вони знають про це. «Ми боролись за нього, ми боротимемось за нього, а тепер помолімося з ним».
Агріппа д'Обіньє серед хору хрипких, ревних голосів намагається вторувати їм, але його власний внутрішній голос уриває його. Він думає: «Це — спасенна брехня. Величносте! Ви дурите своїх давніх борців за волю й за віру. Бо те, що ви зробите насправді, вже обдумане й вирішене. Ви нічого не зміните, бо цього не хоче бог. О господи! Хай буде воля твоя. Коли мій король мусить зрадити свою віру й вірність, я лишуся вірним і богові, і йому». Отак Агріппа почав нарешті молитися з усіма, і ніщо більш не відвертало його.
Наша частка