Романіст, як уже згадувалося вище, дуже цікавився іконографією відповідної історичної доби й був добре обізнаний з нею. Наділений здібностями до малювання, майбутній письменник певний час мріяв навіть присвятити себе образотворчому мистецтву. Манн став художником слова, але все життя цікавився історією мистецтв.
В роботі над романом про Генріха IV знання живопису, зокрема портретного, стало йому дуже в пригоді. Коли ми читаємо рядки, які змальовують нам портрети Філіппа, Єлизавети, Марії Медічі, Габрієлі д'Естре, в нашій свідомості вони асоціюються з картинами видатних живописців доби Генріха IV, на яких зображені ці люди. Генріх Манн писав свої портрети, так би мовити, з натури, тільки за натуру в цьому випадку йому правили живописні чи графічні зображений. Скажімо, марнославну Марію Медічі увічнив пензель самого Рубенса. Написані ним на її замовлення портрети й велика серія алегоричних картин з її життя зберігаються у спеціальній галереї Лувру. Ці полотна, — згадаймо хоча б одне: «Заручини Марії Медічі», — дали письменникові багатющий матеріал для створення деяких сцен. Костюми доби, одяг придворних, воїнів, городян, архітектура, спосіб, у який прикрашали церкви й вулиці в урочисті дні, — все це можна знайти на картинах Рубенса, що зображують життя Марії Медічі, а також на картинах його французьких, іспанських та англійських сучасників.
Філіппа II не раз малював великий Тіціан. Щоправда, він виконував портрети короля, коли той був ще зовсім молодий. А зовнішність Філіппа II, яким він постає із сторінок роману, зазнала з віком разючих змін. Але відомі також портрети 80-х, 90-х років XVI ст. Іспанських живописців — Алонсо Санчеса Коельйо і Хуана Пантохи де ла Крус. Останній портрет короля Філіппа, намальований за кілька місяців до його смерті, зберігається в палаці Ескуріал. Портрет цей «цінний і як твір живопису, і як історичний документ… Перед глядачем стоїть знесилений, одягнений у чорне старий чоловік, що вже ледве тримається на хворих подагричних ногах. Худе обличчя вирізняється своєю блідістю, кутики уст опущені, важкі повіки томлено прикривають безбарвні очі»[1].
Королева Єлизавета любила позувати художникам. Збереглися десятки її портретів від наймолодших років і аж до старості. Фаворитам вона дарувала медальйони із зображенням свого обличчя, які чудово малював придворний художник Ніколас Хіллард. Йому ж належать портрети всіх відомих воєначальників та політичних діячів єлизаветинської доби. В останні роки життя королеву малював Маркус Герертс Молодший, йому ж належить і вишуканий портрет Єлизаветиного фаворита — рудобородого красеня герцога Ессекса.
Габріель д'Естре разом з її сестрою увічнив якийсь із художників майстерні Клуе, того самого Клуе, який намалював портрети всіх останніх королів з династії Валуа. Відомо, що саме до його спадщини Г. Манн звертався найохочіше, вірив йому як художнику-психологу. Можливо, саме ця картина підказала Г. Манну риси прекрасного обличчя коханої короля Анрі — високі дуги брів, маленькі вуста, пишне волосся — і її прозоро-мармурове тіло, про яке так часто згадується в романі.
Доба, про яку йдеться в романі, — час піднесення мистецтва барокко. Цей мистецький напрям відбився не тільки в іконографічному матеріалі, який вивчав автор дилогії, а й у стильових моментах самого роману. В деяких описах, картинах подій, масових сценах, здається, аж шумує бароккова пишнота, ряснота, навіть надмірність деталей, подробиць, барв. Згадаймо наведені на початку передмови слова Томаса Манна про те, що його брат був «одним з найбільших поетів німецької мови». Саме в історичній дилогії Генріх Манн блискуче доводить свою мовну майстерність, демонструє багатство й поетичність мовних скарбів, якими він володів. Видатний стиліст, письменник рафіновано тонко відтворював стиль доби, про яку писав, вільно оперував різними стильовими засобами, вдавався до стилізації й робив це напрочуд вишукано. Коли в романах про сучасність ми натрапляємо в нього на імпресіоністичну, натуралістичну, близьку до експресіонізму манеру, то в романі про Генріха IV це передусім подібність до образотворчого мистецтва бароко, хоча в цілому роман написаний у міцній реалістичній стилістиці.
Порівнюючи перший і другий том дилогії, навіть мимоволі доходиш висновку: кожен з них відрізняється своїм загальним колоритом. Якщо її перших розділах книги про літа зрілості французького короля ще відчутний той самий живий, енергійний настрій, який попри всі випробування і драми характерний для світовідчуття Генріха в роки його юності й молодості, то далі похмурі інтонації густішають. І це ніяк не ознака того, що з роками Генріх старішає, втрачай бадьорість і сили. Ні, він залишається такий же енергійний, по-молодому сповнений задумів і мрій, але щодалі чіткіше і ясніше розуміє, що за його життя ці мрії здійснитися не можуть. Всіх його зусиль не досить, щоб подолати опір доби. Він випередив свій час. Те, що він хотів збудувати на землі Франції, — суспільство миру, щастя і добробуту громадян, — можливе лише в майбутньому. Він відчуває свою перевагу над більшістю тих, хто його оточує, не раз йому була дана радість здійснити свою волю, перемогти в борні, і водночас на схилі віку він пізнає гіркоту нездійсненності задумів. Звідси й похмурість інтонацій, а інколи й нотки трагізму, що з'являються в другому романі. Більшість сучасників починають сумніватись у слушності ідей короля, відходять від нього, вважаючи його за дивака-ідеаліста на троні. Вбивство Генріха (завершення одного з численних замахів на його життя) — перемога насильства, сліпої люті над розумом і гуманізмом. Але це лише тимчасова перемога, яка на певний час може затримати історичний поступ, але не здатна повернути рух історії назад. Тому в філософському задумі роману таку велику роль відіграє останній короткий розділ, який називається «Звернення Генріха IV, короля Франції і Наварри, з хмари, що розступилася, відкривши його, а потім зступилася перед ним». Автор не хотів закінчувати свій великий твір трагічною нотою загибелі героя, який так і не завершив свого задуму. Крім того, «Зверненням» він наче перекидає міст з минулого в сучасність, різко й чітко прокреслюючи лінії, що їх зв'язують: «Я не маю чим докорити вам, рідні мої сучасники, що відстали від мене на три сторіччя. Одне а тих сторіч я побачив: воно було вже не моє. Я стояв вище за нього, хоч це й не перешкоджало мені вже й тоді бути уламком минулих часів. Може, й тепер я такий серед вас? Мабуть, ні: ви б визнали мене, я очолив би вас, і все б можна було почати спочатку. Можливо, цього разу я й не загинув би. Правда, я сказав, що не хочу воскресати. Але ж я й не вмирав. Я живу, так, живу, і то не в якомусь містичному розумінні. Мов життя триває у вашому.