— Так… А де він гранату взяв?
— А у нас багато хто з льотчиків бере в політ гранати. Дехто ще й автомат прихоплює — на всяк випадок.
Рубанов тихо промовив:
— Представте Ольховенка до нагороди.
— Слухаюсь!
Вони рушили до літака командира дивізії, уточнюючи на ходу план наступної операції.
Сонце вже наполовину сховалося за почервоненим обрієм, коли штурмовик командира дивізії, стрімко набираючи швидкість, одірвався від землі і плавно забрав під себе шасі.
Ємельянов повернувся на командний пункт. Льотчики з групи Бахтіна, проклавши маршрут польоту, згортали карти.
— Все продумали? — звернувся до них командир полку. — Зважте на те, що аеродром Сальськ прикривається тришаровим зенітним вогнем, та й месерів там чимало.
— А ось ми зараз підемо до наших зенітників — розпитаємо, коли їм найважче стріляти по літаках. Тоді стане ясніше, як заходити на ціль, — вирішив капітан Бахтін.
Після вечері капітан Бахтін, лейтенант Карлов і сержант Долаберідзе разом вийшли з їдальні і пішли темною вулицею станиці Барабанщиків до гуртожитку. Місяць лив тьмяне світло на хатки з невеликими щільно завішеними вікнами. З димарів поволі струменів дим, застилаючи імлою зоряне небо. Сильний мороз провіщав добру льотну погоду.
Льотчики йшли мовчки. Вони вже звернули на стежку, що навпростець, через руїни будинків і купи щебеню, вела до гуртожитку, коли Карлов несподівано звернувся до Бахтіна:
— Іване Павловичу, ви літали сьогодні над Сталінградом?
— Літав, — відповів Бахтін. — А чому ти питаєш?
— Та от ми зараз ідемо по руїнах, і я уявив собі Сталінград. Я теж сьогодні вів ескадрилью над містом— од нього тільки сама назва лишилася. Тут, у станиці, хоч половина хат уціліла. А там? Купи битої цегли, там де-не-де напівзруйновані стіни… Страшна рана на нашій землі.. Мені доводилося до війни бувати в Сталінграді…
— Знаєш, Георгію, — не відразу озвався Бахтін, — мені здається, що ці напівзруйновані стіни стоять на землі як пам’ятки. Так, так, саме пам’ятки величі, стійкості. Адже стільки бомб і снарядів кинув ворог на місто, а воно вистояло… Закінчиться війна, Сталінград відбудують. Але я залишив би одну з напівзруйнованих стін у центрі майбутнього міста. Хай вона нагадує наступним поколінням про те, як ми боронили свою землю. — Бахтін глянув на Карлова. — А ще мені хочеться, щоб жоден фашист не втік з Сталінграда, щоб полонені гітлерівські солдати відбудували те, що вони зруйнували… Чим більше знищимо ми завтра «Юнкерсів», тим швидше знесилиться армія Паулюса.
— Ой, і дамо ж завтра чосу фашистським льотчикам! — вигукнув Долаберідзе, підкручуючи чорні вусики.
Він посковзнувся і мало не звалив Бахтіна.
— Ну й ведмідь же ти, Долаберідзе, — ледве встоявши на ногах, зауважив той.
— Я тебе, мов рідного батька, люблю, а ти мене ведмедем обзиваєш, — надувся Долаберідзе.
— Та ти чого? Невже образився? — здивувався Бахтін. — Облиш, я тебе теж люблю, — і він, ставши навшпиньки, обняв свого вразливого друга.
Вони саме підійшли до гуртожитку, де жив лейтенант Карлов. А Бахтіну й Долаберідзе треба було пройти ще трохи далі.
— Ходімо до нас, — запросив Карлов товаришів. — Я вам на баяні пограю.
— Ні, Георгію, треба перед вильотом одпочити, — відмовився Бахтін.
— Шкода — рано вставати треба, а то пішов би. Добре ти, Георгію, граєш, — Долаберідзе захоплено ляснув Карлова по плечу. — Ну ходімо, «Горобець одинадцять», — звернувся він до Бахтіна.
Друзі посміхнулися. «Горобець одинадцять» — ці слова були позивними капітана. Під час польоту часто лунало в навушниках квапливою скоромовкою: «Я — «Горобець одинадцять». Як мене чуєте? Прийом». І льотчики жартома наділили свого командира цим прізвиськом.
Карлов попрощався з друзями і ввійшов у гуртожиток. Це була велика сільська хата з низькою стелею. Яскраво світили, почеплені на стінах три гасові лампи. Вздовж стін тяглися дощані нари, на яких лежали акуратно застелені матраци. За довгим столом сиділи кілька льотчиків. Двоє з них грали в шахи. Інші «забивали козла» і з такою силою стукали кісточками по столу, що на шаховій дошці підскакували фігури. Хтось голився, прилаштувавши люстерко на самісінькому краєчку стола.
Побачивши командира ескадрильї, льотчики посхоплювалися з місць. Це були досвідчені повітряні бійці. Тільки двоє, ті, що грали в шахи, недавно прибули в полк з льотної школи і вважалися молодими. Щоправда, усім ім — і молодим, і досвідченим — ледве минуло по двадцять років. Тому двадцятивосьмирічний Георгій Карлов вирізнявся серед льотчиків своєї ескадрильї.