Дізнався про це Гамаюн — він чарівник був, нічого приховати від нього не можна було — і тієї ночі, коли мала відбутися втеча, напоїв звечора свою дочку снотворним зіллям, покликав гірських духів і відніс її з їхньою допомогою в таке потаємне місце, що навіть Гіц, який знав усі стежки в горах, не зміг би знайти. В батька щодо Дін свої плани були: хотів віддати її за старого багатія з сусіднього села і великий калим узяти. Хоч у того й так три дружини було, але на Дін давно задивлявся. А було їй тоді п’ятнадцять років — саме вік для нареченої в наших місцях.
Чекав Гіц півночі з кіньми край селища і вирішив, що зрадила його Дін. Як тільки блиснули перші промені сонця, скочив він у сідло і поскакав у гори. До полудня втомився кінь, спішився Гіц, сів біля джерела. Що йому робити, не знає… А Дін тим часом прокинулась у печері, куди її віднесли гірські духи. Саме в тій печері, яку ви, Сергію Андрійовичу, сьогодні помітили. Мокра до нитки — її духи в потік занурили. Підвелася вона з трав’янистого ложа, підійшла до отвору і бачить, що перед нею стрімка скеля і внизу водоспад гуркоче. Нема виходу! Що робити?! І раптом чує, травинки, що поприліплювалися до скелі, людським голосом до неї промовляють:
— Хочеш, скажемо Гіцові, де тебе шукати? — питають травинки.
— Хочу, — відповідає Дін.
— А що ти даси нам за це?
— А що ви бажаєте, травинки?
— Вроду й силу твою.
— Навіщо вони вам? — здивувалася Дін.
— Сила — за камені триматись, з вітром сперечатись, врода, щоб милувалися нами. Бачиш, які ми зараз кволі й негарні?
— А що ж мені самій лишиться, якщо я вроду й силу вам віддам?
— Тобі кохання залишиться. Адже це для тебе найголовніше.
Поміркувала Дін: справді, навіщо їй сила і врода, якщо не буде з нею її коханого? І погодилась.
І одразу розквітли навколо квіти дивної краси. Дзвіночки взяли собі блакить очей Дін, гвоздики — червоний колір губів, лілеї — білість рук і плечей. Не знала Дін, що все це від неї взято, лише відчула раптом кволість якусь у всьому тілі і похилилася на граніт скелі. А глянувши на руки свої, побачила, що стали вони сірими, шорсткими і зморщеними, немов у бабусі. Але й це не засмутило Дін, бо в серці її нічого, крім кохання, не лишилося.
— Ну, коли ж ви виконаєте свою обіцянку? — спитала Дін.
Одна квітка відірвалася од стебла і полетіла, перебираючи пелюстками. Вона піднімалася все вище й вище; так високо, що змогла з піднебесся побачити Гіца, що сидів над ручаєм. Тоді вона впала до нього на плече і сказала, де знайти Дін.
Скочив Гіц на коня і помчав. Він був сильною і сміливою людиною. Але до Гамаюнової печери можна дістатись тільки з допомогою гірських духів. Півшляху проповз Гіц і зрозумів, що вище піднятись не можна. Висить він на виступі скелі, сидить біля печери Дін, а між ними вирує водоспад.
Підвівся Гіц, став міцніше ногами у тріщини і крикнув так, що крізь гуркіт водоспаду почула його Дін:
— Стрибай до мене!
Колишня Дін перестрибнула б потік і впала б просто на руки Гіца, але, віддавши всю свою силу, вона стрибнула ледве до середини. Підхопив її водоспад і поніс униз мимо Гіца. Простягнув руки Гіц і впіймав свою любов. Мало обоє не загинули. Зійшов зі скелі, скочив разом з нею на коня і поскакав.
Повернувся до печери Гамаюн — нема Дін. Зрозумів він, що викрав її звідси Гіц, і вирішив наслати на них загибель, намалювавши для чаклунства Гіца та його ворогів. Але нічим було Гамаюну малювати. Тоді схопив він камінь і почав ним вирубувати зображення на скелі. Першим послав проти Гіца мисливця з стрілою. Почув мисливець тупіт, гадав, що це ворог, і пустив стрілу. Але Гіц упіймав її рукою в повітрі і, повернувши, кинув назад. І пробила вона груди мисливцеві. Багатьох ворогів, яких засилав у ту ніч Гамаюн, переміг Гіц. Справжнє кохання може перемогти все на світі…
Нарешті, Гіц разом з Дін від’їхали так далеко, що чари Гамаюна вже перестали діяти. Спішився Гіц, розпалив вогнище. Поклав біля нього Дін, яка була така квола, що вже й сидіти не могла. Адже нічого не лишилося в її серці, крім кохання, а самим коханням не може жити людина. І вмерла вона, схиливши голову на коліна Гіца і обхопивши руками його плечі…