Ольга заперечно похитала головою.
— Ні, справа не в нюхові. Як може допомогти нюх на квітковому полі, що пахне найрізноманітнішими ароматами квітів з надзвичайною силою? Чи можна виділити серед цих могутніх акордів запахів легесенький аромат? Тут щось інше. А потім я сьогодні зробила такий дослід. Накривала одного метелика склянкою, а другого розміщувала так, щоб він був з підвітряного боку. Склянка, звичайно, не пропускала запахів, а те, що могло просочитись крізь щілину, відносило вітром.
— І другий метелик усе-таки прилетів?
— Через кілька хвилин він уже кружляв навколо склянки.
— І чим же ви пояснюєте такий таємничий зв’язок? Чи не телепатією?
— А що це таке?
— Передача думок на відстані без слів — з мозку в мозок.
— Не знаю, мабуть… Думок у метеликів, звичайно, нема. Проте, можливо, вони випромінюють якісь радіохвилі. А по них, немов по промінню маяка, комахи і знаходять одне одного.
— Мене вчора здивувало, як узгоджено метелики зводили і розкривали крила, гріючись на сонці, немов хтось подавав їм команду. Проте, звичайно, вони просто бачили одне одного. Ніякої телепатії тут немає.
— А ми це зараз перевіримо. — Ольга перевернула скло, яким був накритий ящик.
На ньому сиділи кілька метеликів. Один з них знявся і полетів. Інші, пригрівшись, почали, так само як учора, одночасно ворушити крилами. Здавалося, невидимі нитки зв’язали їх усіх в єдиний механізм. Ольга взяла аркуш картону і поставила його впоперек, розділивши метеликів, що сиділи на склі, на дві групи. Синхронність рухів між обома групами не порушилась.
— Ось бачите, Сергію Андрійовичу, це не зір, а щось інше.
Зав’ялов спостерігав з явним інтересом. Йому сподобалось, як легко, просто й витончено Ольга зробила дослід. Справді, це не зір. Що ж тоді, телепатія? Радіація якихось коливань, не вловимих приладами, а можливо, просто ніким не реєстрованих? І потім, чи специфічна це особливість місцевих метеликів, чи їхня спільна якість?
Усіма цими питаннями варто було б зайнятись. Можливо, тут природа застосувала якийсь новий принцип, котрий могла б запозичити й техніка. Хіба не цікаво в; якомусь загальному випадку мати прилад вагою в десяту частку грама (стільки важить метелик), який давав би можливість підтримувати зв’язок на відстані кілометра. Скільки мінімально може важити звичайний прийомо-передавач для такого зв’язку? Навряд чи менше кількох: десятків грамів…
IV
Зав’ялов знову лежав на тому ж карнизі над водоспадом. Він знову був сам. За два дні, що минули, догадка перетворилась у певність, але всі доводи надто непрямі, щоб їх можна було вважати доказовими. І у вирішальну експедицію він вирушив один.
Яскраво світило сонце, і просто перед Зав’яловим сяяла чітким півколом веселка. Струмені водоспаду, що надали вниз, виблискували срібними жмурами. Бризки, що попадали на нагріту поверхню граніту, незабаром висихали; над ними клубочилась легка пара, яка швидко танула. Зав’ялов підібрався і став на найвищій точці виступу обличчям до скелі. Лівою рукою він ухопився за виступ скелі біля самого водоспаду. Повільно, сантиметр за сантиметром, пересувався Зав’ялов туди, і ось його обличчя вже відчуло прохолоду вітру, підхопленого струменями, що стрімко падали. Це був не головний потік, а лише його відгалуження, що нібито прикривало правий фланг. На незначну товщину його водяної стрічки і розраховував Зав’ялов.
Геолог не відчував страху, як уперше. Навпаки, у всьому тілі його була радісна легкість, спритність. Зав’ялов був певен, що переможе. Укріпившись на розі, перебираючи пальцями по тріщині в скелі, він простягнув крізь потік ліву руку. На неї з розгону впала величезна вага води, струмені й бризки полетіли в різні боки. Але цей натиск можна було витримати. Вслід за рукою Зав’ялов просунув крізь потік і ліву ногу, яка несподівано швидко знайшла для себе опору. Ривок, і він, прийнявши охолодний душ, опинився за напівпрозорою зелено-блакитною завісою скаженої води.
Тут панувала хистка півтемрява, до якої, однак, очі звикли досить швидко. Зав’ялов побачив, що зможе легко видертися до печери.
Щоправда, скелі, каміння, карниз були мокрі і слизькі, по них збігали струмочки води. І раптом Зав’ялов здригнувся від несподіванки: в скелі напроти його обличчя стирчав залізний гак, забитий людською рукою. Він весь заржавів і перетворився на потерть, але ще тримався… Так ось які гірські духи допомагали Гамаюну пробиратися в печеру. Тепер усе здавалося значно простішим. Шлях було пройдено не раз, отже, його міг пройти і Зав’ялов. Геолог підтягся по скелі і опинився біля входу в печеру.