В ЧАСИ СТРАЖДАННЯ
Хто, не битий, зрозуміє біль у побитого?
Лежав Прокуда на хуторі з повитою головою, з ногами, з руками і зо всім іншим…
Лежав і скорботно думав, як його «там», на майдані, одлатали.
«Любив я народ усім серцем. Голодний ходив од села до села, щоб поговорити… І ось тобі — вибатожили… Галю, голубко моя! Краще б я іспит був складав. Не зрозумів наш народ рівності, братерства!.. Галю далека! Чи чуєш ти скорботи душі моєї?»
Лежав Прокуда в хаті і вже сам з собою говорив.
Приходить незаможник Середа.
— Ну, як, — питає,— одійшли?
— Та вже трохи!
— Ходім у народ. Там уже трохи заспокоїлись.
— А не битимуть? — спитав Прокуда, згадавши скорботу душі своєї.
— Ні, не битимуть. Повеселішав уже люд трудящий.
— Ну, ходім!
І пішов Прокуда од села до села. І всі йому казали:
— Що, вже одужали? Добридень!
Навіть дідова Петрова кобила привітно майнула хвостом.
Здрастуйте, мовляв, вам, пожалуста, як багато не говоритимете.
А земля хихикала. З свого рідного сина хихикала.
__________________
Григорій Косинка. ОДНОКУТНИЙ БІЙ
Смеркало.
Смеркло.
Ніч…
'
Благословлялося на світ.
Розвиднялося.
Розвиднилось.
'
Ранок…
День.
Обіди.
'
Сонце, сонце, сонце, сонце… На небі хмариночки Такі білі, білі. Сніжинки — хмаринки…
— Цвірінь-цвірінь! — горобець пролетів і полетів… Тихо-побожно гудуть червоні дзвони, по церквах, шумить дріт на телеграфнім стовпі, Ванько їде бруком, і з-під копит Ванькової кобили долітає до вуха:
— Зз-уй! Бах! бах! бах!
Улиця припала пилом.
Холка на кобилі припала пилом.
Ванькове обличчя припало пилом.
* * *
Уже на дванадцяти сторінках малої вісімки ревуть гармати!
Горить село, як свічка.
А недалечко на горбках клекотить бій, гарячий, як огонь, бій, червоною крівцею вмитий…*
То б'ється селянська доля.
Старе, мале й немовлята вийшли на бій, боронити свої оселі від непроханого ворога…
Ось на баскій телиці летить Сенька-кулеметник і строчить…
Чуб йому, як хвіст у буланого коня, трубою. В очах залізо й криця, з рота в його піна.
Піна його пилом припала…
— Дивись, Параско, які наші!
А бій! А бій!
Ось уже її немовлята з колисок повискакували — пішли з ріжками в руках на золотого бога…
Пішли вже й з сокирами, з вилами, з ополониками.
А бій реве! А бій реве!
Ось уже й баба Горпина з макітрою, а Катерина з ночвами — подались.
Останній резерв.
Затремтіла гречка й упала, здригаючись…
Впало навколішки жито й припало жовтим колоссям до потом политої зелені…
— Тра-та-та!.. — залопотала Горпина макітрою смерті.
— Ур-р-ра! Слава! — крикнув з рову кулемет.
— Діти! Бий ногами, стріляй сосками!
А ворог муром налягає на селянські лави…
— З батареї б'ють!
— Катерино! Бий з ночов!
Сіру куряву пронизали ночви…
— Ай!
Полум'я! Жовта змія пронизала дим!
— Цю-ву-уй! Цювуй! — кулі співають.
Юшковці одходять… Куль немає!
— Хлопці! За волю, за долю, за кров — уперед!
Щось невідоме ревнуло в грудях селянських, на обніжках помста промайнула… І пішли… і пішли… і пішли…
Сонце здивовано стало, постояло і пішло далі.
Ворог хитнувсь…
— Слава! Слава! — покотилося ярками та долинами.
* * *
Баба Горпина йшла полем і співала:
І сьогодні горох,
І учора горох.
І здавалося, що десь за долиною хтось невідомий з кулемета тільки:
— Торох! Торох!
Повіяв вітер, далі притих. Далі знов повіяв. І знову притих. Послухав Горпинину пісню, махнув рукою і знову повіяв…
Смеркало…
Смеркло…
Ніч…
______________________
Володимир Коряк. ШЕВЧЕНКО Й КАНАРЕЙКА. ПОМЕРЛА. ШІСТЬ І ШІСТЬ…
І. ШЕВЧЕНКО Й КАНАРЕЙКА
Така вже воно споконвічна поведенція, що видавництво тільки те й робить, що видає книжки. Робить це саме й Державне видавництво.
Нещодавно вийшла з друку накладом Державного видавництва книжка «Дзелень-бом» — книга для дітей наймолодшого віку. На одній сторінці тої книжки чорним по білому надруковано:
Пішла киця по водицю*
Та й упала у криницю.
Біжить котик рятувати,