Бідну кицю витягати…
Поверхово глянути, так тутечки ніби нічого й нема…
«Пішла киця»… «Впала у криницю»… «Котик рятує»… Звичайно, як же ж. Навіть навпаки… Все гаразд. Так і повинно бути… Гуманізм. А глибше ви те все копирсніть, то й не тим тамечки засмердить…
Справді-бо… Тепер, 1923 року, на шостім році Жовтневої революції, коли ми маємо буйні парості пролетарської літератури, пролетарського мистецтва, Державне видавництво в переказі «Дзелень-бому» ширить хатянські мрії про «криницю», з тихою водицею. Уявляється Катерина в плахті біля криниці, зоряна ніч, сояшники і мелодійне:
Місяченьку блідолиций,*
За хмару краще б ти сховавсь…
І це тоді, коли йде розмова про турбіни, про електрифікацію, взагалі про машинізацію…*
Певна річ, декому ще люба й «криниця»… Ще б пак.
А запитати хоч би й той-таки Держвидав, чи не могла б тая киця впасти у водопровод. Чи не міг би той-таки котик витягти її з каналізації…
Та простісінько навпростець — міг би…
Так де вам… Тутечки не «киця», тутечки, братця, «криниця»… Осьдечки заковика…
Тут котик біжить до «криниці»…
Такечки сказати б — у народ.
Месіянизм котячий.
Але цікаво тутечки довідатися про саму ідею месіянізму. Це дуже давня ідея… Ще з біблії вона пішла, потім широко розвинулася в польської шляхти під час занепаду польсько-шляхетської державності. Уже на польський народ «богом покладено ідею» бути визволителем, месією цілого людства… Звідти вона перейшла вже до котів.
Уже котик, бачимо, біжить визволяти кицю, що її чорти в криницю втаскали…
Головними речниками польського месіянізму були: Інський, Кінський, Пинський, Тринський, Луцький, Круцький, Торохтинський, Хруцький, Моцький, Тоцький, Коцький, Соцький, Лоцький, Хоцький, Боцький, Гоцький, Зоцький, Жоцький, Фоцький, Роцький і Міцкевич*…
На Україні ми маємо Залеського і «Дзелень-бом»…
У Росії теперечки про це саме пише Андрій Бєлий*.
Пригадайте — «Мессия грядущего дня»…*
Це він такечки про російський народ. Тамечки ж таки у Росії ми маємо ще одну характерну пісню:
Соловей, соловей*
Тьох, тьох, тьох.
Канареєчка
Жалобно пойоть.
Але характерно, що Шевченко ніде не писав про канарейку.
І як нікчемно виглядають всі оці «любителі Шевченка», всі оті «презавзяті патріоти», що ходять у свитах, носять стрічки і вільнодумствують отамички по шинках* про «московську окупацію»…
Не тамечки їм сидіти, а тутечки служити робітничо-селянській державі.
І служити іменно тутечки і якраз теперечки…
ІІ. ПОМЕРЛА
(Кінець української літератури)
Ідеологія — це процес, що на «ідео» починається, а на «логію» кінчається.
(Здається, Остап Вишня).
Біжу ото раз по Катеринославській… Гульк у вікно — а там висить старовинна пістоля, шаблюка й панський черевик сап'яновий з золотенькою підківкою…
Прибіг додому й сів. Сів та й розгортаю книжку відомого українського поета Максима Рильського…*
Гортаєш, гортаєш, а думка мимоволі лине туди, на Катеринославську вулицю, до старовинного пістоля, до шаблюки в бурштинах, до сап'янового черевика з золотенькою підківкою…
Ця шпага пам'ята Єрусалим,*
А цей мушкет не знає слова хиба.
Потім пригадується палац князя Святополк-Мирського…
Потім пригадалася Харківська губерніальна в'язниця, одиночна камера, Гюїсманс, дзвонар з Собору Паризької богоматері, французька кухня, хліб з цибулею…
Так то ж у Франції, а тут Рильський пише:
В країні галушок і варенух*
(на жаль, містична).
І той-таки Рильський 1922 року пише, мов сидить у поміщицькій бібліотеці й перечитує Вальтер-Скотта* та мріє:
Десь є Марсель і з моря дух п'яний*…
Десь є Париж, дух генія й гамена.
І він, лиха личина, знає, що то мрії «фантастичні думи, фантастичні мрії», але що поробиш — наша революційна дійсність не люба поетові, і він утворює собі давноминулий світ блискучого февдалізму:
Хоч ві сні мандрівки дальні…
Хоч ві сні венецькі води…*
І знову про Париж; про поетів, про його кав'ярні… І тільки за єдину мить страшний привид дійсності:
Ти випив самогону з кварти*