Узагалі, кажу, 1922 року ми маємо чимале літературне оживлення.
Найвизначніший і числом своїх творів, і властивостями свого неабиякого хисту був відчитного року Тарас Григорович Шевченко, що написав цілого «Кобзаря». Частину його творів ми свого часу вмістили в декламатор «Слово», видання видавничого т-ва «Слово» у Києві, як підвалину нової української літератури.
За Т. Г. Шевченком іде Іван Франко. Франко теж чимало дав 1922 року для української літератури. Щоправда, Франкових творів трохи менше, аніж Шевченкових, проте й Іванові Франкові належить почесне місце серед українських письменників 1922 року.
Далі — Леся Українка.
Леся Українка, померши 1913 року, спромоглася, проте, зайняти одно з чільних місць в українській літературі відчитного 1922 року, що свідчить про великий її талан, талан багатогранний, вогнистий, мінливий,
Павло Тичина. Один із символістів, що дав «В космічному оркестрі» («Шляхи Мистецтва2) і «Сковороду»… Решта символістів — Загул* — загубився, а Савченко* теж чимало дав для літератури, бо не друкував нічого.
З київської групи визначилися ще так звані «панфутуристи»: Михайло Семенко*, Гео Шкурупій, Слісаренко*. Це деструктивісти.
Ідеолог Семенко й головний деструктивіст Шкурупій. Здивовують і ображають міщанський смак, але даремно, бо смаку міщанського ні здивувати, ні тим паче образити нічим не можна.
Це Київ.
З поетів харківської групи виступали невеличкими книжечками М. Хвильовий, В. Сосюра і М. Йогансен.
Хвильовий розтріпаний і нервовий.
Сосюра однотонно-чіткий з своїм шестистоповим ямбом.
Йогансен — тонкий, блідий і вибагливий. Стоїть на теоретичному ґрунті.
Близько до цієї групи стоять Еллан і Поліщук. Перший скупий. Другий щедрий.
Еллан нічого не писав, а Поліщук — переписав*. Випустив «Книгу повстань», «Ярину Курнатовську» і «Леніна».
«Ярина Курнатовська» — поема, перемішана з автором. Так що її можна назвати або «Ярина Поліщук», або «Валеріан Курнатовська». Ще влучніша була б для цієї поеми назва «Євгеній Онєгін», де так багато, вибачте на слові, репортьорської красномовності…
Така сама необробленість, як і в «Євгенії Онєгіні», псує і другу його поему «Ленін».
Щодо поета Зерова мушу зазначити, що він дав кілька прекрасних перлин новітньої української поезії, написаних Гомером, Одіссеєм і іншими грецькими письменниками,* почасти до різдва Христового, а почасти після різдва Христового.
Не можна поминути й X тому поезії Філянського… Прекрасні формою і змістом, глибокі й вогнисті, вони не надаються до друку, бо жодне видавництво не може їх підняти; на жаль, в швидкому часі, доки прибудуть удосконалені американські домкрати, український читач позбавлений буде змоги читати їх.
Найблискучішим виступом був виступ двох поетів, що одійшли в мистецтві туди назад, до Гомера, до Бодлера*. Я маю на оці П. Філіповича й Максима Рильського. Це так звані «неокласики», що вглядаються в «синю далечінь» старого минулого. Через те вони й «ново класики».
Оцей відхід до старого і є воскресіння нової української літератури.
Так. Ми можемо голосно і сміливо сказати:
— Воскресла. Українська література воскресла. І чуємо відповідь:
— Воїстину воскрес!
_________________
Юрій Меженко. КРИТИЧНІ ЗАМІТКИ
Заздалегідь передбачаючи, що мої погляди викличуть не один докір, не один полемічний відгук, а можливо, що ще хто сунеться й бити, я наперед зрікаюсь всякої полеміки (полеміка лише розпалює, не доказуючи), битися не буду, бо бійка в пенсне не є бійка, а без пенсне я нічого не бачу, і починаю свої думки аксіомою, що творчий індивідуум тільки тоді може творити, коли визнає себе істотою вищою над колективом і коли, не підлягаючи колективові, все ж таки почуває, що він не індивідуум, а колектив…
Я так довго спинився на цьому, так багато писав про це, щоб потім не обтяжати читача довгими міркуваннями, а просто перейти до сухих цифр, які все інше доведуть і доведуть наочно.
Візьмемо ми перший-ліпший вірш.
Ну, хоч такий:
Диби, диби…
Ішла баба по триби,
А дід по опеньки
В неділю раненько.
* * *
Гоп-гоп-гоп. Гу-ту-ту.
Вари кашу круту,
Підсипай молочка,
Погодуй козачка.