Своєрідною оригінальністю книги Дебори Фоґель і тим, що дезорієнтує читача, що ніби вибиває в нього ґрунт з-під ніг, є повний розрив з такою символічною формою, з таким принципом традиційної повісті. Авторка не має почуттів ані поваги до поодиноких подій, до індивідуальних доль і характерів, не потребує реалістичного матеріалу для ілюстрування сенсу, який вона відкрила в житті. Їй не властиві стани безпосередньо особистих переживань з усією їх індивідуальною конкретністю, — вона надає їм право голосу лише тоді, коли вони пройдуть крізь тисячі сердець, коли перетворяться на знебарвлені, знеособлені і взірцеві, зазнають певної циркуляції, набудуть анонімної, затертої і банальної форми. Авторка визнає їх і приймає лише на тому рівні, на якому вони стають притаманними кожному — вуличному перехожому, дівчині з журналу чи хлопцеві з бару. Це ніби перевірка їхньої реальності, коли вони можуть бути використані як текст для музики вуличної пісеньки.
У цій книзі немає індивідуального героя — є анонімний натовп ляльок, манекенів з перукарських вітрин, перехожих у штивних циліндрах, манікюрниць і офіціантів, загублених і заплутаних у механізмі міста, в «ходінні вулицями», безликих та безособових постатей.
Цей аспект людини, деградованої до пішака, до механічної фігурки, до дверної клямки з циліндром, авторка поєднує з конструктивістською візією світу, підказаною сучасним образотворчим мистецтвом. Це, як можна припустити, останній наслідок урбанізму, якась транспозиція статистики, закону великих чисел, сучасної атомістики на життя, на біологію великих людських скупчень. У цій деградації, у цій відмові від індивідуальності наявний якийсь спінозівський патос, якась монументальна, меланхолійна згода на механізм, якесь злиття з детермінізмом, що майже перемагає його. У цьому світі людських атомів, що рухаються за давно встановленими законами, немає місця для індивідуальних доль — існують лише типові долі, одвічно стабілізовані рухи, циклічно повторювані фази. Довкола цих манекенів, загублених у пустелі вулиць, постає патетичний світ геометрії, мас і тягарів: «Частинки білого, повного простору» з’являються у цій повісті і трактуються як події; стіни виступають тут «густі, як туга і як спека». Стіни: «ще біліші, ніж насправді, в дні, зліплені з сірого неба й очікування…». Ми перебуваємо неначе в сюрреалістичному пейзажі, обмеженому пласкими будинками без вікон, фігурами реклам і вивісок, під картонним лакованим небом, у пізньому й герметичному світлі. Цей світ кольорів, матеріалів, примітивних етикеток і вивісок, металів і геометричних мас, що живе за законами якогось власного календаря, є втіленням рухомих декорацій життя, вираженням його сенсу через чергові фази трансформацій, коливанням та поверненням одвічних справ людських сердець. На рахунок цих безликих манекенів, що кружляють у картонному космосі книги, авторка списує банальну історію жіночого серця, списує її в переносному значенні, як звичайні й добре відомі речі, як рефрени вуличних шляґерів: якісь історії «назавжди розбитих сердець», «програних зі щастям справ, про які хотілось би забути дорешти, спогадами про які неможливо жити», «втрачені долі» й «невдалі любові», «очікування такого життя, коли все ще може статися» та вимушена згода на «просто все, що трапляється». Над усім цим простягається трагічна монотонність світу, вже сформованого й нерухомого.
Досвід авторки втілився в цій безособовій анонімній формі, пройшовши дистиляцію крізь банальну мелодію, крізь понуре і примітивне кліше. Авторка любить інтонацію й солодкість банальності, наче зів’ялий і пісний присмак останньої зрілості.
Це книга не для читання, вона наскрізь жіноча: жіноча у способі набуття досвіду та в чуттєвій матерії, і жіноча у своєму вегетативному ритмі, в екстракті космічних пульсувань і періодів, у коливаннях суті, узгоджених із ритмом всесвіту.
Окремі читачі і навіть рецензенти виявляли в цій книзі певні аналогії з «Цинамоновими крамницями». Таке спостереження не говорить про глибоке проникнення. По суті, ця книга є результатом зовсім інших й оригінальних світоглядних позицій.
Власний світогляд — не вигаданий, а вроджений, первневий, — на думку C. І. Віткевича, — є притаманним будь-якому досвідові, цей посаг справжній поет приносить із собою світові. Саме такий органічний світогляд просякає і вибудовує цю книгу. Можна сказати, що це шкільний приклад поетичного світогляду, реалізованого за допомогою мінімуму зовнішнього матеріалу. Авторка не має таланту реаліста, набуття матеріалу для ілюстрування своїх тез ставить її перед труднощами, які майже неможливо подолати, але якраз ці труднощі, цей спротив, ця шляхетна стриманість і неспроможність асимілювати зміст із зовнішнім світом гарантують прозорість її візії. Складається враження, що авторка не володіє такими другорядними рисами, як хитрість, спритність, пристосовництво, характерними для легкодоступних і пласких талантів — можливо, вона підкоряє читача не на лінії генерального наступу, а на окружній дорозі, ніби між іншим, мимоволі й ненавмисно. Може, вона не до кінця для нас переконлива, коли під космічний процес, під світовий механізм підкладає як текст свої сентиментальні формули жіночого серця, може, в цій абстрактній і анонімній формі динаміка її почуття неспроможна нас зворушити до глибини, але довкола цієї, може, й недосяжної, мети вона зібрала стільки нового й несподіваного змісту, стільки ненавмисних прозрінь своєї відмінної від будь-чиєї візії, що окружним шляхом таки виграла свою справу.