У такі хвилини ніхто, навіть найбільш покривджений, не може встояти перед нею, все їй пробачає, і всі серця б’ються у високому й палкому ритмі.
Великою заслугою авторки є те, що вона зуміла досягнути правдоподібності в зображенні полярності натури Ружі, що несподівані стрибки від плиткості до піднесення, які вона наказує героїні робити, не розбивають її цілості. Ружа постійно коливається між натхненням музи і посполитою ординарністю мегери — і ці несподівані вагання не тільки не шкодять кожній з цих форм буття, а навіть взаємно їх виправдовують і гарантують їхнє існування. Розщеплення натури Ружі на дві такі протилежні постаті доводить нам справжність кожної з цих форм існування. Вся дратівлива фауна злості, жаляча, зарозуміла й пихата, в цьому протиставленому їй аспекті отримує тло, на якому є нового, глибшого сенсу і значення. Натомість її злети, захвати і контемпляції в цій смішній посполитості набувають певної реалістичної противаги, що захищає її від штучності.
Як пояснити, що така егоїстка без любові, позбавлена доброти й розуміння, яка нікому не потурає, всім жбурляє в очі гірку правду, що ця істота, яка ніколи ні про кого не дбала, — повсюдно викликає ентузіазм, заледве вирішить вийти зі своєї прекрасної самотності, що їй вистачає однієї лише привітної усмішки, щоб у відповідь зустріти захоплено розпростерті обійми. Таємниця цього криється якраз в її самодостатності, незалежності від оточення, в тому, що вся вона належить сама собі. Довкола неї всі взаємопов’язані, всі залежні від когось або від чогось, що їм необхідне.
Посеред цих кальок і фрагментарних істот вона єдина є цілістю; жорстока й гордовита, вона нікого не потребує, вона є початком і кінцем, абсолютним центром, досконалою монадою. Злість, яку собі дозволяє, — це тріумф на вершині її незалежності, надмір її самодостатності. Це таємниця її вищості, її метафізичної переваги над оточенням. Ніщо так не захоплює людей, як реальність, як здійснена сутність. Авторка не висловлює цього, не формулює, але, — що є вищим мистецтвом, — уміє показати це, не називаючи.
Здавалось би, що на цьому аспекті авторка могла б завершити свій аналіз. Але справжній аналіз ще навіть не розпочався. Тепер авторка розсуває стіни цього психологічного intérieur, так, ніби це театральні декорації, і розкриває подальший перебіг подій. Ці маніфестації демонічної злості ще порівняно невинні, коли виливаються у формі авантюр, істеричних сцен чи товариських скандалів. Експансія цієї злості більша й загрозливіша. Вона розбиває життя чоловіка Адама; фатальною силою зависає над життям дітей. Існують миті, коли ця демонічна сила штовхає її на злочин. Ружа грається думкою про вбивство сина, про заподіяння смерті доньці. Авторка довго не тримає в секреті, що щось тут не так, що ця злість фальшива, що вона штучно живиться на невластивій території. Всі ці божевільні, відчайдушні дії насправді спрямовані в інший бік, це демонстрації не за тією адресою. Разом з авторкою входимо тепер в інший психологічний вимір, у сферу, де панує інша механіка подій, інша мотиваційна технологія. Підсвідомість. Кунцевичева мала досконалий задум використати щось на зразок техніки вільних асоціацій, ніби на психологічному сеансі. Вже на перших сторінках повісті, спочатку не акцентуючи на цьому, мовби incognito, авторка вводить головну ситуацію цього життя. Робить це начебто анекдотично, викликаючи цю напівзабуту сцену з далекого дитинства: Ружа, дика дівчинка з Таганрога, сповнена цікавістю до життя, сидить з Міхалом біля печі — і його чарівні слова: „diese, diese, о ja wunderschöne Nase”, слова, в яких криється фатум Ружі. Те, що в мові свідомості не має значення, у підсвідомості містить увесь сенс життя. Це і є текст долі Ружі, це і є той вірш, який вона буде нескінченно читати щоразу з іншою інтонацією, щоразу більше його розуміючи, поки не зрозуміє до кінця в останні години свого життя.