Першодрук:
„Pion” 1937, nr 35 [черговий текст, що стосується «Чужоземки» Марії Кунцевич і одночасно є рецензією на книгу данської письменниці, авторки психологічно-побутових повістей про життя жінок, Карін Міхаеліс (1872—1950), за назвою «Серце моєї матері», перекладену з данської Зоф’єю Юлінською і виданою накладом „Nowego Wydawnictwa” (Варшава, 1937)].
Перевидання:
Bruno Schulz, Proza, s. 354—358.
Мандрівки скептика
Мандри скептика смітниками культури. Куди лишень око сягає — всюди руїни й відходи. Мандрівник застав уже все в руїнах, вздовж і впоперек переоране плугом невтомної людської думки. Мандрівник обережно ставить свій подорожній ціпок, зупиняється, спертий на нього, усміхається. Потім меланхолійно копирсається ціпком у смітті: проблеми й проблеми, залишки, уламки і фрагменти проблем. Тут скоса дивиться відламана голова, там відкопується нога, видряпується й самотньо шкутильгає по смітнику. В цих рудиментах ще існують слабкі флюїди життя, наближені один до одного, вони ще з’єднуються й оживають. Мандрівник любить реконструювати і складати їх, не обов'язково відповідну голову до відповідного тулоба. Так постають потвори. Мандрівник тішиться й заходиться тихим сміхом, коли ці потвори сваряться між собою про замінені голови. Потирає руки, коли йому вдається створити повсюдну плутанину, маскарад непорозумінь, Вавилонську вежу ідеї. Захоплено грає в арбітра й розсуджує суперечки між тими привидами проблем, розсуджує їх з великою обережністю, зі злою волею, з єдиним бажанням довести справи до абсурду. Ніби цим відшкодовує покривдженій ідеї її розкрадені члени, але мститься фаворизованій. Він невдовзі задушить її у надмірі відшкодованого змісту.
Одне людське покоління тому — інший скептик мандрував обширами культури: старець у довгому халаті, з сивою бородою. Наскільки ж він мав людяніше від цього гнома обличчя. Він був легковразливий, носив у собі вірус тієї пропасниці, яка мучить того іншого, але його скептицизм був дитячою хворобою, різновидом вітряної віспи, від якої не помирають. Світ, у який він вірив, ледь вітрився назовні, ледь ферментував на поверхні, ледь потріскався тонким шаром плісняви.
Фундамент життєвих догм ще не був пошкоджений. Мудрий старець ще не знав про зрадливість природничих наук, жив простодушною і наївною вірою в атоми й матерію. Його космос, порівняно з космосом гнома, мав набагато людяніші пропорції. Вимірявся категоріями людської думки. Від часів доброго старця світ пройшов крізь багато сит з тісними отворами, в яких поступово залишав свою консистенцію. Фройдизм і психоаналіз, теорія ймовірностей і мікрофізика, кванти і неевклідова геометрія. Те, що просоталося крізь ті сита, не було вже світом, схожим на світ, — це була слизиста й безформенна фауна, планктон з плиткими і хвилястими контурами.
Якщо йдеться про гнома, то він функціонує в підводному царстві скептицизму десятьма ярусами нижче від свого попередника. Тут усе оповите напівтемрявою морської глибини, не розчленованої контрастами світла, від тиску в тисячу атмосфер очі вилазять з орбіт, але цей тиск вирівнює та зрівноважує гравітацію. Немає ані ваги, ані напрямку, існується без відповідальності, легко й безтурботно пересуваючись у щільному довкіллі, осмотично і хвилясто, ніби водорость. Перебуваємо в якійсь новій тиші й полегшенні, ніби після світового вибуху. Приглушено й нечітко пригадуємо собі ту страхітливу космічну катастрофу, в якій трагічно загинув безстрашний титан Віткаци[3]. Мабуть, уже віки минули відтоді.