Яким дивом нам вдалося вціліти? І чи назавжди вже залишимося рибами в морській глибині? Отже, це сміттєзвалище проблем міститься на морському дні, і наш мандрівник прогулюється, наче краб, по мілинах дна, освітлюючи собі дорогу фосфоресценцією свого мозку? Як йому вдалося пережити катастрофу, як він дійшов до цього безтурботного симбіозу з паразитом агностицизму? Звідки він черпає цю легкість, той гумор вішальника, як позбувся він серйозності, ваги, відповідальності і перетворився на танцівника дна? Може, — відкриймо це пошепки, — він просто небіжчик? Пережив катастрофу як небіжчик. У такій формі її найлегше пережити. Цим усе би пояснювалося: легкість, нічого не варта еквілібристика — карколомне, по суті, цілком безпечне жонглювання. Небіжчикам ця легкість падає в руки задарма — без жодних витрат. А може, він, однак, уцілів, видужав на межі смерті? Як складно відрізнити на цій межі вцілілого від померлого. Часом вони схожі, як дві краплини води. Бо вцілілі мають ту саму легкість, безтурботність і безвідповідальність. Адже вони повернулися з тамтого боку, де позбулися всіх обтяженостей. Користуються своїми членами несерйозно, заради жарту, заради забави, заради новонабутої приємності послуговуватися своїми органами. Постійно загрожують смертю і кокетують з нею.
Нова туга за пригодою, за невідомим і незвіданим розпирає їм груди дивним зітханням.
І, може, й добре склалося, що все полягло в руїнах, що немає вже нічого святого, немає обов’язків, законів і догм, що все дозволено і будь-чого можна сподіватися, що на свою забаганку одного разу можна відродитися з руїни — за своєю примхою, наче примара, про яку ще не здогадуєшся.
Першодрук:
„Tygodnik Ilustrowany” 1936, nr 6 [рецензія на повість Олдоса Гакслі (1894—1963) «Музика в ночі», перекладену Кристиною Шерер й опубліковану накладом видавництва „Rój” (Варшава, 1936)].
Перевидання, зокрема:
Bruno Schulz, Opowiadania…, s. 425—428.
Дзвони в Базелі
Араґон, один із засновників французького сюрреалізму, пройшов крізь тривалу внутрішню еволюцію, поки у своєму останньому романі спробував утілити реалізм нового типу, який назвав соціалістичним реалізмом. Роман «Дзвони в Базелі» був задуманий як перша спроба нового художнього методу.
Це подекуди сенсаційна книга. Марксистська критика виявилася в ній надзвичайно плідною, збільшила силу свого впливу, дала поглядові проникливість променів рентгена, які до глибини просвічують заплутану тканину життя. Араґон не дає внутрішнього доступу до речей, не висвітлює їх психологічно. Радше констатує їх іззовні, говорить про них предметно, сухо, документально.
«Дзвони в Базелі» — це в певному сенсі огляд звичаєвості французького «socjety» за період останнього довоєнного десятиліття. Араґон зображує класову боротьбу як глибокий фундамент усіх феноменів, що лежать на поверхні суспільного життя. Через величезні ускладнення сучасного економічного життя, анонімність капіталу, його таємний симбіоз з державою, ця боротьба бушує в підпіллі. Тільки на двох крайніх полюсах міститься розуміння справи: на верхівці буржуазного табору та серед авангарду свідомого пролетаріату. Середнє та дрібне міщанство, інтелігенція та несвідомі маси пролетаріату плентаються у нерозумінні, в нав’язаній їм мережі інтриг і фальшивих ідеологій, від яких вони не можуть звільнитися. З огляду на ті прошарки, за які точиться боротьба, капітал тримає ці справи у глибокій конспірації. В цій конспірації капіталу криється джерело облудної, підступної, подвійної моральності і звичаєвості, яку пропонує і нав’язує буржуазія і якій сама піддається, посвячуючи в неї навіть тих зі своєї власної сфери, котрі через надто явні порушення цієї моралі піддають ризикові інтегральність і проникність усього маскараду.
Саме цьому маскарадові, трагіфарсові сучасної звичаєвості присвячена перша книга роману. Люди, вплутані в зображувані тут перипетії, не виступають героями — справжнім героєм є сама комедія моральності. У цій та наступних книгах можна побачити, через яку еволюцію пройшло наше поняття історичної субстанції. Для письменників минулого це завжди був індивідуальний анекдот, репрезентативна біографія, кантата особистої історії на тлі глухого гомону історії. В Араґона той близький глухий гомін заповнив увесь перший план, висловився, диференціювався, увиразнився. З його роману до нас долітає заплутаний гул історії, історичний шум.
Змістом першої книги роману є історія одного скандалу, що оголює потворну анатомію паризького «socjety». У центрі цієї афери — Діана де Неттанкур, одна з тих жінок, котрі завдяки своїй красі та еротичній принадності роблять у Парижі кар’єру. Переходячи з рук у руки, Діана врешті потрапляє на шлюбне ложе з таким собі Брюнелем. Брюнель — шахрай, якого використовує для своїх брудних інтересів велика акула Віснер, — втрапив у халепу, бо один із його боржників, жертва лихварства, вчинив самогубство в його домі. Позаяк він був відомий як горезвісний гультяй і красунчик, суперники Віснера роздувають з цього випадку великий скандал. Кампанію веде «Action Française», намотуючи щоразу ширші кола, виходячи на рівень парламенту, але Віснерові, в чий бізнес втягнуті міністри, вдається спаралізувати процес, а Діані та її матері мудро закинути звинувачення суспільства в еротичному скандалі. На жаль, приятель дому, генерал Дорш, випадково відкриває справжні причини скандалу і не дозволяє їх приховати. Віснер робить жертвою скомпрометованого Брюнеля, Діана з ним розлучається.