По суті, ця важка, складна природа, ця залежність від сил, якими неможливо керувати, є для поета іншим і трагічнішим призначенням, ніж прекрасна майстерність і віртуозність щасливих талантів. Не хочу переоцінювати цього різновиду, бо він має свої межі й недоліки, але те, що його невідступно супроводжує, — це якась сувора й поважна, іноді грізна автентичність. Однак можна припустити, що така поезія є справжнім виправданням, суттєвою санкцією на піонерську діяльність авангарду — цвітінням, що зійшло на нього, як на сухий жезл Аарона. Авангард виробив новий орган, новий синтаксис, новий інструментарій; і от з’являється хтось, хто вводить цей, здавалось би, штучний орган у кровообіг життя, хто цим синтаксисом примушено говорить, без штукарства, ніби від природи, для кого нове слово стає власним криком з глибини душі. Перефразовуючи висловлювання Енґельса про гегелівську діалектику, можна сказати, що Віт поставив на ноги метод авангарду, який перед тим ходив на голові. Цей заряд живої, гарячої крові приводить до втрати авангардною формою її езотеричності, до її виходу з вежі зі слонової кості і перетворення на прозору й зрозумілу.
У новій збірці «Лампи» Віт позбувається майже всього зовнішнього апарату й баласту мистецтва, відмовляється від строфи і нерідко від рими, повністю заглиблюється у слово, яке видобуває з глибини, прекрасне й сяюче блиском першого удару. Кожне слово народжується зі своєю природною масою, зі своїм власним часом і ритмом, побожно прийняте з природного лона, як плід, що сам відокремлюється від дерева, з єдиною турботою, щоби нічого в ньому не втратилося й не додалося нічого свого. Хода цих віршів іноді нагадує присягу роти, повторювану за кимось урочисто, чемно й покірно, з паузами між словами, із спертим подихом від ваги і серйозності слів.
Окреме дослідження можна було б написати про структуру поетичної реальності Віта. Це світ, де символічний процес, який надає справам глибших значень і стосунків, став самостійним процесом природних перебігів і коливань. Усе відбувається як природне спадання, як власна гравітація, без режисури автора — до символу, до глибшого сенсу, до міту. Це дивна й нова мітологія, де формулюються ці процеси, мітологія, у світлі якої постає нам краса світу, сяюча глазурним блиском першого дня створення світу. Що простішою стає мелодія цієї поезії, і що тоншим струменем, крапля за краплею, спливають слова, то дорогоціннішим виявляється той потік, то тремтливіше скочує він один за одним коштовні камені:
Саме тому я найбільше ціную суто ліричні твори цієї збірки, любовні й тюремні вірші з одиничною кантиленою, зіграні на одній струні, а в результаті — зовсім без струн, ніби в повітрі, самою мелодією речей та подій:
Складно дискурсивною мовою висловити, в чому полягає сяяння й палюча магія образів, якими горить вірш Віта. Я вдивляюся в його вірш, ніби в палаючу книгу, яка трансформується й окрилюється, так ніби текст сторінок увесь увіходить у полум’я, і врешті вже сам я палаю разом з ним — щасливо та яскраво.