У процесі оповіді ми не здогадуємося про піднесення досить банального сюжету до ледь не мітологічних масштабів. Ми радше очікуємо на happy end, але тут роман готує нам несподіванку. Реґіна занурюється в божевільну гарячку пошуків. Унаслідок оголошення, розміщеного в газеті, вона отримує багато оманливих слідів. Вона стає жертвою різноманітних шарлатанів і здирників, розтрачує маєток. Вічно в подорожі, в гонитві за своєю ілюзією, вічно в поїзді, в поспіху між черговими розчаруваннями, вже напівпритомна, вже на межі божевілля, як Деметра або Ісіда, котрі шукають свою втрачену дитину, вона врешті зрозуміє марність своєї гонитви — принаймні, за людськими мірками й розрахунками. Але мати не може здатися. Ми бачимо її, коли вона знову їде, невідомо вкотре, безнадійними манівцями своєї манії.
* * *
Юлія ван Асвельд, відома письменниця, вже двадцять років живе у відносно щасливому шлюбі з паном ван Асвельдом. Чоловік обожнює її, але, поглинутий справами бізнесу і мало романтичний за своєю природою, він дещо занедбує її живе почуття. В літературній роботі Юлія знаходить достатню рекомпенсацію за відмову від перебільшених сподівань свого серця, але в сучасному психоаналітичному санаторії професора Шлеґеля, куди вона подається з метою зміцнення своїх нервів, повсюдна, заздалегідь подиктована і схвалена лікарським авторитетом розхитаність звичаїв заволодіває й цією розсудливою жінкою, коли на її шляху з’являється красивий гультяй Петер Бреґман, перед яким не встоїть жодна справжня жінка. Юлія переживає другу весну молодості й, ощасливлена, відмовляється від своїх конвульсивних чеснот інтелектуалістки.
Отой Петер Бреґман — дуже навіть добре відтворений тип донжуана — це постать, що виправдовує написання цієї книги, яка лише подекуди не збігається з конвенціями типового роману. Маючи деякий поетичний талант, розбещений жінками, Петер уважає себе жертвою долі і шлюбу з красивою, розсудливою, жертовною Фрьодель, до якої він із розкаянням повертається після кожної любовної пригоди. Авторка показує героїзм постійно зраджуваної жінки, котра терпляче очікує на рятівну паузу між його черговими любовними пригодами.
Петер не є холодним, корисливим спокусником. Навпаки, він щоразу по-справжньому вплутується у своє нове кохання і щоразу по-справжньому страждає, коли кохання закінчується. Нещасна Фрьодель уже давно вивчила механізм цих стереотипних випадків, тоді як Юлія, зачарована й щаслива, мріє поєднатися з ним назавжди. Ця досвідчена письменниця, переконана, що знає людське життя і людську душу, на практиці робить дурницю за дурницею, дозволяючи себе, наче малу дівчинку, втягнути в романтичну гру в incognito, що дозволяє їй побачити в коханцеві знедоленого казкового принца. Вона повертається додому, аби розпочати процес розлучення, і в пошуках окремого помешкання натрапляє на Фрьодель, котра, покинута своїм чоловіком, мусить винаймати частину будинку, аби мати змогу утримувати дітей. Спочатку Юлія не підозрює, до кого вона потрапила, але її аристократична стриманість поволі поступається щоразу більшій симпатії до цієї відважної жінки, котра так героїчно бореться з усіма перешкодами і котру так скривдив її чоловік. Урешті різні деталі підказують їй, що чоловік Фрьодель і її коханий принц Інкоґніто — це одна й та сама особа. В результаті Петер повертається до Фрьодель, а Юлія — до свого чоловіка.
* * *
Книга сфабрикована холодно, без таланту, без передбачення наслідків власних припущень. Навіть дивно, що такого типу романи читаються, приймаються без спротиву, у добрій вірі схвалюються пересічним читачем. Яким невибагливим і примітивним мусить бути людський розум, щоб не бачити обурливого фальшу, серйозно сприймати ті фігури з пап’є-маше, ту психологію — вже не паперову, а солом’яну й конопляну, поклаптиковану з відходів третьосортної літератури. Найвірогідніше, письменникові не вистачає матеріалу для наповнення ситуацій конкретним м’якушем, не вистачає найістотнішої риси письменника — здатності до оживлення пустої схеми, — тож він наповнює своїх героїв казначим, вигаданими інстинктами й жестами, що мають імітувати реакції живої людини, а насправді дратують фальшем і невідповідністю, вибивають з рівноваги, викликають сміх і поблажливість.
Першодрук: