„Wiadomości Literackie” 1937, nr 2 [аналіз трьох романів: норвезького автора побутової, релігійно забарвленої прози, Йогана Бойєра (1872—1959) за назвою «Заслання», перекладеного Кароліною Бейлін, виданого офіциною „Płomień” (Варшава, 1936); голландської письменниці, авторки романів про емансипацію жінки, Йо (Йоганни) ван Аммерс-Кюллер (1884—1966) за назвою «Принц Інкоґніто», перекладеного Марцелем Тарновським („Płomień”, Варшава, 1936); німецького романіста, новеліста і драматурга, Еріха Ебермайєра (1900—1970) за назвою «Справа Класена», перекладеного Болеславом Яцеком Фрюлінґом („Płomień”, Варшава, 1936)].
Перевидання:
Bruno Schulz, Proza, s. 405—408.
Роман Йо ван Аммерс-Кюллер
Пані Йо ван Аммерс-Кюллер характеризує дивовижна відвага фразування. Вже у попередніх романах вона нерідко спантеличувала своїм молодечим запалом стосовно найнеперевершеніших ідейних фальсифікаторів. Це було б, може, зворушливим і перспективним, якби не викликало нетерплячої пристрасті. Ми з подивом запитуємо, де зумів зберегтися той скарб невинного невігластва й незайманої віри в ідеали, яким дивом вціліло те мислення після вторгнення сучасної ідеї й критики, вплив якої відчувається сьогодні ще зі шкільної лави. Патос заштампованих фраз, виголошування звичних гасел, здається, захоплює пані Аммерс-Кюллер, паралізує її критицизм. Вона не підозрювала, що це могли бути давно випорожнені мішки, зміст яких, неодноразово перетворений, перейшов до інших заголовків і девізів у вічному поширенні ідей.
Попри зовнішні аксесуари сучасності, книга справляє на диво несучасне враження. Тези, які пропонує авторка, а також безпроблемна прямолінійність їхнього розв’язання належать до репертуару безповоротно застарілих ідилічних часів. Мусить, безсумнівно, існувати якийсь зв’язок між школярськи наївною, незрілою ідеологією та крамарським, затісним і філістерським духом країни, в якій книги такого типу набувають розголосу й популярності.
Героїня роману, нібито досвідчена есеїстка (безсумнівний двійник авторки), взяла під свою опіку молоду дівчину з аристократичного, але зубожілого дому, в якій відкрила непересічний акторський талант; це втягає її в ризиковану гру в геніального режисера, котрий відкриває ультрасучасний театр, що базується на чистому ідеалізмі й безкомпромісному захопленні мистецтвом. Унаслідок жоден з учасників колективу, включно з його ініціатором, не сягнув вершини ідеалів — людські інтриги і пристрасті перемагають, і весь задум перетворюється на руїну. Ми від усієї душі бажаємо дешевому ідеалізмові авторки-героїні остигнути після цього фіаско, хоча й сумніваємося, чи існує таке ґрунтовне фіаско, яке б зуміло цю закоренілу ідеалістку вилікувати від… писання чергових романів.
Першодрук:
„Wiadomości Literackie” 1937, nr 26 [аналіз чергового (див. попередній текст) твору голландської авторки Йо (Йоганни) ван Аммерс-Кюллер, перекладеного Ружою Центнершвер, виданого офіциною „Płomień” (Варшава, 1937)].
Перевидання:
Bruno Schulz 1892—1942…, s. 158.
«Отава» Жіонó
Блискуча книга. Жіонó не описує природу — він створює її еквіваленти, згущені заряди неба, рівнини, вітру, порожніх гірських схилів. У нього все живе, пахне, хвилюється: вогонь у печі, весняний вітер, ковадло і плуг. Він наскрізь вивчив обличчя, звичаї і примхи речей, коли вони самі в собі, або коли з ними довго мовчалося: душу дерева, кори, води й повітря. Той блиск предметів, який вони непомітно втратили, Жіонб вміє заманити до своїх рук і перенести на сторінки книги — живий, хвилястий і пломінкий блиск. Уся книга палає тією злущеною, гладкою й вогняною оболонкою речей.
Жіонó розуміє не лише речі і стихії — він знає людину. Знає її найменші прояви і сплески, знає її найглибше дно, де велика самотність знімає з неї паволоку марнославства, де вітри гірської пустелі вилущують з неї всі нашарування, всю строкатість нікчемності. Там, у нетрях, у справжньому сам на сам з природою, люди стають звичайними й однорідними, як вода, як земля, як вітер.
На краю гірського світу Воґез[11], біля підніжжя великого плоскогір’я, вкритого ялівцем, лежить покинута місцевість Аубаґне. Коли пагорб почав зсуватися, руйнуючи будинки, наче лавина, люди втікали, покидали садиби й загороди. Місцевість спорожніла. Але за кільканадцять метрів лінія зсуву зупинилася. В руїнах спорожнілих будинків живе тепер ще троє самотніх мешканців: старий коваль, мисливець Пантурль і стара відьма Мамеша. Настає момент, коли немічний старий покидає місцевість і вирушає на південь до сина, напівбожевільна відьма також вирушає в шалену мандрівку з невиразною метою привести жінку для Пантурля, аби в цій гірській пустелі не згасло людське життя. Пантурль залишається сам. Надходить весна. «Щось м’яке й духмяне пливло крізь ніч. Щось ніби подих молодого звіра. Щось тепле, ніби життя під шерстю звірят, щось терпке. Пливло воно з півдня, й уся земля захлиналася тим подихом». Ця несподівана й бунтівна, прекрасна весна вдаряє в людей та звірів, наче блискавка. Звірі стають знетямленими й ошелешеними, а людська душа порожніє і слабшає, ніби велике біле весняне небо.
11
Воґези — гірський масив на північному сході Франції, що становить західну межу Верхньорейнської низовини.