Як і минулих років, мандрівний швець піднімається протоптаною гірською стежкою до далеких гірських садиб. Візок із шевським устаткуванням тягне молода жінка.
Пантурль винюхує її здалека, за милі відстаней, і коли старий швець засинає вночі, обоє молодих знаходять одне одного. Пантурль відводить Оршулю до своєї садиби. Його життя несподівано набуває сенсу й мети. Нерозтрачені дотепер сили, розум і почуття пробуджуються до праці. Він починає облаштовуватися, будуватися й орати. Занедбана дівчина розквітає у променях його любові. В горах, на краю пустелі пускає пагінці нове життя — стара Мамеша дотримала слова, скерувавши жінку на шлях Пантурля, хоча сама й загинула під час мандрівки.
Першодрук:
„Wiadomości Literackie” 1937, nr 5 [рецензія на роман французького автора прозових творів з пантеїстичними акцентами, пізніше — побутових, драматурга й есеїста Жана Жіонó (1895—1970) за назвою «Отава», перекладеного Марцелем Тарновським і виданого офіциною „Renaissance” (Варшава, 1936)].
Перевидання:
Bruno Schulz. Proza, s. 403—404.
Мученицьке життя малої Деніс
Це вражаючий людський документ, хвилююче свідчення про справді безмежне терпіння й велику силу волі людської природи, про її невситиму здатність до відтворення.
Дитина паризького пролетаріату, мала Деніс, яку не любила й жорстоко переслідувала жебрачка й розпусниця мати, виростає в атмосфері ненависті і тваринних інстинктів, проходить крізь неймовірне пекло злиднів, бруду, зіпсуття, але, всупереч усім, зберігає внутрішню чистоту, доброту, потребу любові і здатність до дівчачих радощів. Ніби нейтралізуючи безмежно сумну, безнадійно песимістичну атмосферу, автор відкриває нам світлішу перспективу на подальше, нібито щасливе майбутнє дитини, котрій якимось дивом (цей період лишається поза рамками оповіді) вдалося вирватися з цього дна злиднів. Попри те, результат виявляється глибоко гнітючим. Бо ж яке, навіть найпогідніше майбутнє, може винагородити за ці багатолітні муки? Як може людина винести з них незламну здатність до життя й віру в життя? Це нагромадження злиднів, нещасть і недолі без жодного виправдання і схвалення, без жодної ідейної рекомпенсації, переповнює розпачем і безвихіддю.
Увесь труд віднайдення сенсу цього страждання, його прийняття й виправдання автор покладає на читача, полишаючи його з цим тягарем самого, без жодної допомоги. Він обмежується реєстрацією фактів, своєрідним звітом, але робить це вустами малої Деніс із такою переконливою силою найчистішої правди, що складно повірити в те, що перед нами витвір письменницької майстерності, а не просякнутий кров’ю документ.
Ані на мить автор не впадає в сентиментальність, остерігається легкого зворушення, податливості. Мала Деніс не жаліє себе й не шукає милості. Розповідає про своє мученицьке життя з діловою, справді хвилюючою об’єктивністю. Її відмова від останнього мінімуму щастя, терпимість і розуміння зла й ненависті, кривди й несправедливості — жахливі у своєму героїчному запереченні. Страждання показане тут серйозно і без прикрас — вільне від кокетства, від моралізаторської зарозумілості, від легкого релігійного втішання.
Дивовижне вміння розвинути тему завдяки силі ситуацій і деталей, справді необмежена винахідливість, з якою автор показує голос героїні у тисячних варіантах, передбачуваних і шокуючих водночас, визначають великого письменника. Найінтимніше розуміння душі малої героїні, безпомилкове віднайдення щоразу нових і несподіваних рис і тіней, без найменшого фальшу, без виходу за межі психологічної правди, говорять про широку й глибоку людську компетентність цього надзвичайного автора.
Переклад зразковий.
Першодрук:
„Wiadomości Literackie” 1937, nr 6 [аналіз роману бельгійського письменника, лауреата Ґонкурівської премії[12] (1936), автора побутових романів з етичною проблематикою, Максенса ван дер Меєрша (1907—1951) за назвою «Відбиток Бога» (у польському перекладі «Grzech świata»), перекладеного Зоф’єю Маліняк, виданого Сучасним Видавництвом (Варшава, 1936)].
12
Ґонкурівська премія — французька літературна премія, яку присуджують авторам на відзначення прозових творів, написаних французькою мовою. Премія присуджується щорічно з 1903 року за рішенням Ґонкурівської академії, до складу якої входять відомі французькі літератори.