Так само, як зріла екзистенція людини має свій відповідник у формах та елементах вищої культури, — ця підпільна й неофіційна екзистенція має свій світ відповідників, у якому пересувається й функціонує. З точки зору культури, це якісь відходи й побічні продукти культурних процесів, сфера низинно-культурних змістів, малоосвічених і примітивних, величезний смітник культури, що забруднює її периферії. Цей світ каналів і стоків, ця величезна клоака культури є, однак, первинною субстанцією, цілющим місивом і м’якушем, на якому проростає вся цінність й уся культура. Тут міститься резервуар сильних емоційних напруг, що їх ці низинно-культурні смисли змогли поєднати й накопичити. Наша незрілість (а може, наша життєздатність), пов’язана тисячами вузлів, сплетена тисячма атавізмами з цим другорядним убранством форм, з цією другорядною культурою, вперто триває, прагнучи давно забутого примирення й спільності. Тоді як за лаштунками дорослих, офіційних форм ми віддаємо шану вищим, витонченим цінностям, — наше справжнє життя проходить таємно і без вищого схвалення на цій рідній брудній території, а існуючі в ній емоційні енергії у сотні разів сильніші, ніж ті, що ними розпоряджається малий прошарок офіційності. Ґомбрович показав, що власне тут, на цій зневаженій і непочесній території, плодоносить бурхливе й рясне життя, що життя прекрасно плине без вищих санкцій, що під стократним тиском мерзенності й сорому буяє воно краще, ніж на висотах витонченості.
Ґомбрович скасував унікальне й ізольоване становище смислів у світі психіки, зруйнував міт про їхнє небесне походження і показав їхню зоологічну генеалогію, генеалогію з нижчої сфери, від якої ми з погордою відмежовувалися. Ґомбрович вказав на спорідненість сфер високої й низинної культури, ба більше, — можна припустити, що у сфері низинної культури, у сфері незрілих смислів він бачить модель і прототип загальної цінності, а в механізмі їхнього функціонування, який він геніально відкрив, вбачає ключ до розуміння механізму культури. Раніше людина споглядала себе крізь призму готової й завершеної форми, споглядала себе з парадного, офіційного боку. Не помічала, що коли у своїх прагненнях досягала ідеалу, то насправді сама була до цього вічно неготовою, зіпсутою, полатаною і недовершеною. Вся кравецька жалюгідність її форми, шитої грубими нитками, вислизала з-під її уваги. Ґомбрович показує нам інвентар з боку подвір’я, цього флігелю нашого я — дивовижний інвентар. У салоні на передньому плані все відбувається згідно з етикетом і формально, але в цій кухні нашого я, за лаштунками офіційних подій, ведеться господарство найгіршого ґатунку. Немає таких залишкових, переможених ідеологій, таких паскудних смітникових форм, для яких тут не залишалося б місця і які б не раділи своєму дорученню. Тут у всій своїй злиденності постає структура мітології, насильство, приховане у синтаксичних формах мови, ґвалтування і пограбування слова, сила симетрій і аналогій. Тут розкривається вульгарна механіка наших ідеалів, базована на домінуванні наївної дослівності, на метафоричних фігурах і ординарних імітаціях мовних форм. Ґомбрович — майстер цієї кумедної, карикатурної психічної машинерії, яку вміє довести до раптових зіткнень, до ефектних вибухів у предивному гротескному згущенні.
Як Ґомбрович доводить до грануляції плазмовидні утворення цієї туманної сфери, як проявляє її видимо й відчутно на сцені свого театру, — це таємниця його таланту. Інструмент гротеску, сконструйований ним для цієї мети, гротеску, який відіграє роль лупи, під якою ці видива набувають тілесності, мусить стати предметом спеціального вивчення.