Але який же худий і сухий, який убогий кістяк цієї проблематики, виокремлений з живого організму «Фердидурке». Це заледве один зріз живої й м’язистої маси його тіла, один із тисячі аспектів цього тисячократного створіння. Нарешті ми знаходимо самородний і первинний інтелект, не напханий готовими концепціями. Хоч би де ми занурили руку в м’якуш твору, всюди відчуваємо потужну мускулатуру думки, м’язи й кості атлетичної анатомії, не добудованої ватою й паклею. Ця книга аж лускає від надміру ідей, переливається творчою і бурхливою енергією.
Якими ж є наслідки, що їх Ґомбрович висновує зі своїх проникнень, для життєвої та літературної практики? Ґомбрович легковажить індивідуальною формою, глузує з її карколомних зусиль закорінення у бутті. Жодні родоводи, жодні алібі перед якимось суттєвим і абсолютним форумом не рятують у його очах цю індивідуальну форму. Але цей позитивіст і пошановувач факту все їй вибачає за умови, що вона доведе свою ефективність і успішність, зможе залишитися й утриматися в інтермонадному медіумі, який називаємо репутацією. Тоді форма на якусь мить отримує благословення. Успіх — це найвища інстанція, безапеляційна перевірка будь-якої людської цінності. Ґомбрович незмірно шанує цю інстанцію, хоча знає її склад і субстанцію, знає, що вона є середнім арифметичним суджень ікса та ігрека, ординарним місивом пересічних і обмежених понять Павла та Ґавла. А однак, як доводить Ґомбрович, немає іншої й вищої перевіряючої інстанції, і це вона правом ката виконує вироки над цінністю наших особистих пропозицій, до неї скеровуються наші найприхованіші туги, в ній руйнуються наші ревні прагнення. За всієї бідності своєї поведінки, вона є первнем влади, яка оцінює, і до неї на кінцевій лінії сходяться всі абсолютні критерії й інстанції. Вона нас обмежує й притискає, в неї впирається наша форма, до неї прилягає наш вигляд, який намагаємося надати собі.
Передмова до «Філідора», за всього її позитивістського культу факту, вказує однак на нетривкість цієї ідеології, на її ненадійність, позаяк Ґомбрович її тут обмежує, забирає певні справи з-під її юрисдикції. Ґомбрович не повинен був лякатися своєї однобокості. Кожна велика система мислення однобока, ще й має сміливість бути однобокою. Концесія, до якої Ґомбрович вдається для «першорядних» письменників, — суто формальна, тут не треба вводити подвійного критерію. Винятки, які робить Ґомбрович, послаблюють резерв його теорії також і стосовно фактів, які він віддає під її юрисдикцію. Ґомбрович якраз прагне, щоб особисті мотиви письменника, які схиляють його до писання, — а ними завжди є, за його сміливим твердженням, проблема винесення на загальний суд своєї самості, — перестали бути підпільною, сором’язливою, таємно діючою пружиною його діяльності, що транспонує свою енергію на зовсім чужі й далекі смисли, а просто стали явною темою його творчості. Він прагне до оголення всього механізму твору мистецтва, його зв’язку з автором, разом із цим постулатом пропонуючи суттєве підтвердження цієї можливості, позаяк «Фердидурке» є нічим іншим, як ідеальним прикладом такого твору. Він вважає це єдиним способом виходу із повсюдного й безнадійного лицемірства на шлях зцілення літератури через сильне щеплення реалій. Але що означає «другорядний» письменник? Майстер релятивізму й адепт конкретності, яким є Ґомбрович, не повинен був оперувати такими замкненими категоріями, прирікати на другорядність силою дефініції. Ґомбрович знає, якими шляхами походжають кар’єри великих помислів та діянь, знає, що велич буває результатом щасливої кон’юнктури, збігу внутрішніх та зовнішніх обставин. Тому лояльність Ґомбровича до великих духовних авторитетів людства не потрібно сприймати занадто серйозно. Варто пригадати, не применшуючи безсумнівної оригінальності «Фердидурке», що книжка ця мала попередника, може, навіть невідомого авторові — несвоєчасну і тому непомічену «Палубу» Іжиковського[18]. Може, хоча б тепер ситуація на цьому фланзі фронту дозріла до генерального наступу.
18
Кароль Іжиковський (1873—1944) — польський літературний критик, поет, прозаїк, драматург, теоретик кінематографа, перекладач. «Pałuba» (повна назва «Pałuba. Sny Marii Dunin») експериментальна повість Кароля Іжиковського (Львів, 1903). Слово «pałuba» означає: незграбна лялька або фігурка, щось на зразок манекена.