Головною рисою Якова є його ворожість і недовіра до самого себе. Результатом цього є його помилкова позиція щодо людей, засаднича ненависть до будь-кого. Такі люди принципово приречені на кохання, призначені до так званого великого кохання, яке стає найбільшим дивом їхнього життя. Вся їхня історія незмінно прямує до кохання як єдино можливого розв’язання, як визволення від прокляття жаху і приниження, що спустошують їхні душі. Вони є вродженими коханцями. Їхня непродуктивність, сліпа заплутаність у самих собі, їхня безвихідь зосереджує всі сили їхньої душі на любові, в якій вони стають геніальними. Налковська підкреслює, що вони стають згубними для партнера, що живляться вони їжею, даною їм хаосом. Вони й самі є ніби шматками хаосу, що хотів олюднитися на мить. У цьому полягає ще одна транскрипція головного міту Налковської.
Вирішення конфлікту в «Недоброму коханні» ще до певної міри було випадковим, не пов’язаним із трагічним характером героя. Закохатися в іншу, змінити предмет любові — це може кожен. У «Нетерплячих» кохання Якова помирає від своєї власної хвороби, помирає від інтоксикації. Не припиняючи бути єдиною закоханістю, воно перетворюється на ненависть. Як же ненависть не мала б охопити і Теодори, якщо вона вже стала його частиною, якщо вона добровільно взяла участь в його засудженні і проклятті? Єдиним закидом, який той лютий на самого себе чоловік жбурляє в обличчя своїй коханій, є те, що вона перестала бути для нього блаженною іншістю, власним зітханням, що піддалася його любові. Чи вона не ошукала його й не зрадила ганебно, коли спричинила, що він, намагаючись утекти від самого себе, знову знайшов себе в ній?
У момент остаточного розрахунку із самим собою Яків замислюється над недосяжним дивом нормальності. Це, однак, позитивістська номенклатура того, що католики називають дивом ласки. Таємниця Якова — це, насправді, таємниця неприйняття відібраної ласки. В людини, позбавленої ласки, все мусить бути погано, всі шляхи ведуть її до нещастя. Нетерплячість Якова і всіх інших самогубців — це спраглість своєї власної долі, поспіх, з яким вони прямують до свого фатуму, прагнення приречених до здійснення того, що повинне бути здійсненим. Знову з’являється головна теза Налковської про самопоглинання існування, про самознищення. Фундаментальним прообразом цієї творчості є охоплений полум’ям фенікс, який злітає, обраний світлом, щоби спопелитися у власному вогні. Отой момент екстазу знищення з точки зору психічної механіки є виправданням і метою всієї творчої праці.
Поруч із Яковом, іншим центром роману є Теодора. Якщо аурою Якова скуте все місто із задушливими парками і злими долями людей, то аурою Теодори є Вершня — світ світлих вод і відкритого неба, блаженна рослинність і спокій природи. Теодора задумана як корелят злого кохання Якова і як його контраст. Тому авторка обмежилася найпростішими контурами, кількома дотиками пензля, які надають їй форму радше вегетативного життя. Налковська наділила героїню чаром пасивності, красою жертви, беззахисного очікування долі й несвідомого виходу назустріч своєму фатуму.
На тлі багатьох, легко поєднуваних між собою, буденних, розпорошених справ, розкиданих у просторі книги, із сірої тканини повсякденних доль мимоволі виокремлюється мотив Якова і Теодори, представлений дещо опукліше. Мусимо захоплюватися майстерністю режисування тієї нараційної маси, взаємного накладання тих нескінченних мотивів, епізодів, нібито сухих зв’язків, погаслих ефектів і завершень у невидимій тканині, в непоказному, але наскрізь шляхетному прядиві. Камерна вишуканість скорочень і формул, що ніби мимохіть містять у собі зріле зерно досвіду і спостереження — сяє тут своїми скромними тріумфами.
Окремої уваги заслуговує сон про Теодору.
Завдяки незаперечним зв’язкам із темною, позасонячною півкулею життя, Налковська легко переходить межі нормальності, наче у довірену і близьку площину, проникає у світ граничних відчуттів, сомнамбулічних досвідів, наднормальних станів. Тоді, як майже всі подібні спроби в літературі виявляються менш чи більш вдалими фальсифікаціями, що паразитують на повній відсутності контролю у цій сфері, то новини і чутки, які Налковська переносить з тієї темної царини, позначені абсолютною автентичністю. Вона є єдиним письменником, принаймні у польській літературі, чию поетичну експертизу з цього нічного космосу потрібно сприймати серйозно, і котра незрозумілі тексти цієї царини захопливо перекладає поетичною мовою. Стани Марусі у «Вужах і трояндах», божевілля Юстини з «Межі», одержимість Якова у «Нетерплячих» — це пронизливі документи спілкування зі справжнім психічним потойбіччям. До цієї ж сфери потрібно залучити і сон про Теодору.