Щоб її витримати, треба її покохати. А хто може зважитися на таку жертовну, невзаємну, полум’яну й патетичну любов? Хто може взяти на себе її навіки пригнічуючий тягар?
* * *
З уторгненням величі в аннали історії призупиняються права звичайних процесів. Психологія і раціоналізм, ці інструменти применшення й розуміння, стоять, наче прибиті цвяхами, — непридатні й розірвані. Інтелект дає задній хід і оголошує капітуляцію.
Права величі несумісні з методами щоденного мислення. Розум, який хоче їх пізнати, мусить повернутися до глибших резервів, і його тимчасовою конструкцією, давно перевіреним прийомом стає легенда. Це заголовок, перша провіденційна назва роману, який виношує людство. Визначаються межі святої території, на якій буде зведено святині і святилища, акрополь нації — і біля входу на ці терени встановлюється табличка з написом: легенда.
* * *
Суть величі виражається великими антиноміями. Ми стаємо перед низкою антиномій, суперечностей і неосяжностей. Але відчуваємо, що лише з боку розуму вони забезпечені знаком заперечення. З якогось іншого, невідомого боку ці заперечення вирішуються як найвища відповідність, правильність і позитивність. У нашій людській мові ми мусимо їх ризиковано конструювати, ставлячи знак „ні” і підкріплюючи самими запереченнями. Цю єдину, неподільну, як ніщо інше на світі, цілісну річ, ми мусимо ділити на антитези, незграбно намагаючись інтегрувати ці частини в цілість.
Як може одиниця бути ширшою і глибшою від нації і вміщати націю в собі? Як може син нації бути її батьком і творцем? Що це: воля до влади, надлюдська амбіція, узурпація — чи аскетична покора, самозреченість, цілковита жертовність? Чи погорда до людей і пихатість, чи, може, найчуйніша любов та обожнювання їх? Самодостатня, задивлена у свою велич самотність, чи найвища солідарність зі спільнотою? Невігластво чи витонченість? Відчуваємо, що ці антонімічні пари, за якимись глибшими законами, взаємно ворогують, але водночас формують якусь найвищу суму. Відкривається величезне pensum, перед політиками, істориками, стратегами й моралістами ставиться величезне завдання. Спеціалісти поділяться цим плацдармом, розберуть собі по ділянці, і своїми ґеодезичними інструментами мірятимуть уздовж і вшир ці надлюдські виміри.
* * *
Наполеон усім єством входив у власні діяння, перевтілювався в них, розчинявсь у своїх вчинках. Він володів якоюсь найвищою здатністю вкладати весь свій потенціал у категорії справ — дорешти. До енергії функціонального в певний момент він додавав себе і керував перебігом подій. Він був силою природи поміж іншими її силами.
Але той Великий був більший, ніж його вчинки.
Він не вміщався у жодному з них. Залишався поза ними — величезний і нерозгаданий. Він не витрачав дорешти своїх резервів. Неначе заощаджував їх для чогось більшого. Його сила, ядро його сутності залишалося незужитим. Ним він розлігся над Польщею, мов хмара, і лежить так і надалі.
Його історична роль тільки-но починається.
Наполеон був увесь присутністю і миттєвістю, як пречудовий феєрверк, що має тільки одне призначення: вибухнути до кінця. Для Іншого ж діяння не було справою остаточною. Неохоче, тяжкою й лінивою рукою він випускав їх з-під плаща тоді, коли інакше вже не можна було вчинити: діяння зразкові. Важливішою для нього була моральна сила, що стояла за вчинками. Він нашкріб її з нації. Він заклав основу капіталу залізної влади. Спочатку в собі. Від цього він ріс на очах у всіх, вбирав у себе велич. Він розмістив її в собі як у найбезпечнішому місці. Він будував пам’ятник. Нарешті, коли завершив формувати свою велич, котрогось дня він просто пішов, непомітно, безмовно, так, ніби то було щось неважливе, залишивши замість себе її — велич, яка вже завжди буде мати його риси.
Наполеон репрезентував тільки себе. Він одягнув на себе історію, наче королівський плащ, зробив з неї чудову панахидну пісню для своєї кар’єри. Одним із його сильних моментів було те, що він не мав традиції, не був обтяжений минулим.
Інший вийшов із підпілля історії, з могил, з минулого. Він був вагітний мріями пророків, затуманений мареннями поетів, обтяжений мучеництвами поколінь. Він увесь був продовженням історії. Він тягнув за собою минуле, як величезний плащ, розміром із усю Польщу.
Його обличчя, може, й було за життя обличчям індивідуальної людини. Зрозуміло, що ті, хто був поблизу Нього, знали Його усмішку й насупленість, миттєві проблиски на його обличчі. На відстані часу індивідуальні риси щоразу більше губляться, стають туманними і пропускають крізь себе якесь випромінювання рис більших, масштабніших, які містять у собі сотні проминулих облич.