Помираючи, входячи у вічність, оте обличчя занурюється у спогади, мандрує лавами облич, — щоразу блідіше, просторіше, аж нарешті з нашарувань тих інших облич укладається на ньому й застигає остаточною маскою обличчя Польщі — вже назавжди.
Першодрук:
„Tygodnik Ilustrowany” 1935, nr. 22 [нарис, написаний після смерті Юзефа Пілсудського].
Перевидання, зокрема:
Bruno Schulz, Powstają legendy. Trzy szkice wokół Piłsudskiego, wstęp i opracowanie Stanislaw Rosiek, Kraków 1993, s. 19—26; там само, ст. 3—16 (Mit jako wódz), а також ст. 45—50 (Nota wydawcy) див. коментар та пояснення.
«Воля трагічна»
Складно повірити, що лише рік минув після того, як відійшов від нас чоловік, чия духовна постать, ніби печать, викарбувалася на краєвиді Епохи. Не стало з ним також і мантії часу, яку він скинув, але зберігся в ній формат його торсу. Видається, що зміна зачепила самі права перспективи, що якийсь потужний патос віддаленості збільшує дистанцію, видовжує промені у зворотному напрямку, розширює далечінь часу так, ніби година, яка плекає його в собі, розрослася до тягаря, яким він її розпирав ізсередини. Час, який своїм впливом монументалізує, затирає дрібні деталі, був тут непотрібний. Він здійнявся у повітря слідом за тим, хто відходив, по-орлиному злетів угору в напрямку його віддалення, і впав безсило, ніби вдарився об вічність. Отак перейшов він одразу з історії до легенди, ніби з кімнати до кімнати.
Чим є історія? Хто з належною проникливістю пізнав таємниці її ласки, секрет її прихильності? Нам невідома та містерія, яка розігрується віч-на-віч між нею та героєм, нам невідомо, які між ними відбуваються залаштунковості й таємниці. Чи є то таємниця коханої та обраного? Як же багато зайвих перераховує вона з байдужістю, повз скількох проходить, навіть не глянувши, як над нечитаними сторінками книги, аж нарешті затримається біля одного — раптом сповнена уважності й палкості. Тамтих зуживає прудко й побіжно — стільки в них є тривання, скільки подиху в тому однісінькому слові, яке змогли викрикнути у відповідь на її питання. Бо вистачило їх заледве на одне-єдине слово, всього їхнього життя вистачило заледве на один звук у вірші її загадки. Але ті, інші, приходять зі своєї глибини з готовою відповіддю. Усім своїм життям вони доростали до того питання, йшли йому назустріч — і раптом перекривають йому дорогу широко, як стіна. Вони одразу вже дорослі і повнолітні, так, ніби старші від самої історії. Звідти випливає сила і безпомилковість їхніх діянь, звідти випливає їхня велика, надзвичайна повноважність. Що ж дивного в тому, що вони збурюють мітичні лігвища, хоча й постають з тієї самої, що й вони, сповненої мороку батьківщини.
Це романтичне повір’я, що, мовляв, те, що має ожити в поезії, мусить померти в житті. Міт Пілсудського був готовий вже за його життя. Він висів несформований у повітрі, входив і виходив разом із зітханням із грудей. Це був міт потенційний, міт-стихія, сама лише несформована динаміка для великої легенди. Блискавиці з тієї хмари то тут, то там перепліталися зиґзаґами, але нікого не було стати на те, щоби висповідати ту хмару, скропити її безіменну електричність, витиснути з неї історичну суть, перевести у сенс й у слово те, що було в ній неартикульованим стократним шумом. Це завдання чекало на свого поета, судженого йому поета. Мусив він себе почувати настільки сильно врослим у той міт, настільки сильно виплеканим в його корінні, щоби могти позичити йому свої вуста без побоювань, що фальш, що брехня, що власне мале слово могло би вкрастися у те натхненне свідчення й пророкування. Дивитися у те на все небо велике обличчя міту і читати з нього, і виворожити, і вимріяти все, що в ньому безіменно марене! Витягнути його обережно разом з корінням із лона хмари, впіймати в пастки слів те, що переливалося у тих потенційних зарядах, у тій незв’язаній, помилковій електричності, а разом з тим не перервати пуповини міту, не замкнути його передчасно у форму однозначну й вимірювану! Бо дно міту мусить, — якщо хочемо, щоби залишилося воно живим, — комунікувати з незрозумілим і передсловесним, мусить залягати корінням у темній мітичній вітчизні. Темнота міту і гостра виразність актуальної історії: між Сциллою і Харибдою, між тих рифів мусив поет провести своє судно.
І зробив це, бо міт лежить перед нами у завершеному стані — досягнення незвичайне і велике: «Воля трагічна» Казімєжа Вєжинського.