Вважаю великою заслугою, що Ти вперше наштовхнув на ці проблеми наші думки й почуття. Якщо не помиляюся, Тобі першому вдалося вистежити дракона в його тисячних укриттях і досягнути його на відстані простягнутої руки. Вже зараз я хотів би віддати Тобі пальму першості як майбутньому вбивці потвори. Бо оту анонімну систему я вважаю злом, яке треба перемогти. Тому мене турбують Твої занадто тривалі змови з ним. Твої багатослівні шепотіння й перемовини, вся Твоя дволика й складна політика. Заради Бога, отямся! Прозрій! Зрозумій нарешті, де ворог, а де приятель! Ти, обраний убивце дракона, завжди оснащений потужними засобами вбивства, Ти, з Твоїм чутливим нюхом, що вистежує ворога в його найглибшому сховку, — схопи його нарешті своїми іклами, переверни його в пащі, двічі клацнувши зубами, й загризи його, задуши, перегризи йому горлянку!
Ні, Вітольде, я вірю в Тебе. Ти просто зачаровуєш його своїми магічними рухами, лестиш йому, гіпнотизуєш і знерухомлюєш у позі вічного ідола, яку йому приписуєш. Ну що ж, я буду в цьому Твоїм секундантом. Нумо посадовимо її на трон, пані докторову з Вільчої, — осанна, осанна, — і бититемо поклони. Нехай вона надимається, нехай вип’ячує білий живіт, лускає від пихи — пані докторова з Вільчої, одвічний ідол, пристань усіх наших прагнень, осанна, осанна…
Коли вона отак сидить — сп’яніла, вийшовши зі своїх берегів, з блакитними очима, які дивляться повз нас і нас не бачать, — давай проаналізуємо її обличчя, обміркуємо його вираз, опустимо зонд на дно цього незбагненного обличчя.
Кажеш, що це обличчя життя? Кажеш, що не тільки ми, розумніші й кращі, маємо право насміхатися з пані докторової, але й вона також має таке саме право на глузування, погорду й насміхання. Стаєш на бік нижчого супроти вищого. Намагаєшся скомпрометувати наші старання, ставлячи нам перед очі масивне тіло докторової і солідаризуючись з її тупим реготом. Стверджуєш, що захищаєш в її особі вітальність і біологію від абстракції, від нашої відірваності від життя. Якщо біологія, Вітольде, то це хіба що її сила інерції, якщо вітальність, то це хіба що її пасивна тяжка маса.
Але попереду біології йде думка, експеримент, творче відкриття. Це ми є войовничою біологією, біологією підкорення, це ми насправді вітальні.
Не смійся. Я знаю, про що Ти думаєш, якої Ти невисокої думки про наше життя. І мені це боляче. Порівнюєш його з життям докторової з Вільчої, яке видається Тобі реальнішим, міцніше закоріненим, тоді як ми літаємо попід хмарами, віддаємось у владу примарі під тиском сотень атмосфер нудьги, дистилюємо наші майже нікому не потрібні творіння. Нудьга, Вітольде, благодатна нудьга! Це наш високий аскетизм, який не дозволяє нам бути присутніми на звабливих святах життя, це непідкупність нашого смаку, наша присяга новим і невідомим стравам.
Дозволь на завершення у двох словах сказати Тобі, де б я хотів Тебе бачити, де Твоє справжнє місце і Твоя справжня позиція напоготові. В Тобі є матеріал на великого гуманіста. Чим же іншим є Твоя патологічна чутливість на антиномію, якщо не тугою за універсалізмом, за гуманізацією недолюдських обширів, за знесенням вузьких ідеологій та анексією їх на користь великої єдності. Не знаю, якими шляхами Ти дійдеш до цього, але думаю, що в цьому є позитивний сенс і санкція на Твої починання, які дотепер були цькуванням і триманням під прицілом звіра з отих півлюдських хащ.
Вітаю Тебе, Твій
Бруно Шульц
Першодрук:
»Studio” 1936, nr 7 [цей текст був опублікований разом із двома квазі-листами Вітольда Ґомбровича (1904—1969): List otwarty do Brunona Schulza i Do Brunona Schulza].