— Мокрі кури, — поглянула на них бабця Земислава.
— Я наварила вареників! — сказала Касандра. — Але мокрі їх не їдять.
Тому мокрі переодягнулися в сухий Міленчин одяг і спустилися на ґанок. Ружена сторожко оглядала всіх і, ледь посміхнувшись, відводила очі, коли хтось посміхався до неї. Але все змінилося, як тільки Наркіс промовив:
— Руженко, я знаю, що ти маєш неабиякий талант до одягання. Тож хотів спитатися твоєї поради. Зараз, зараз, — і він побіг кудись, а за мить з’явився, несучи купу лахів.
— Яке диво! — аж підскочила Ружена, і вони з Наркісом почали щось жваво обговорювати над тією купою. А всі решта сиділи за солом’яним столом, пили гарячий шоколад, їли пляцочок і радісно посміхалися. Коли ж Наркіс нарешті запитався поради, ще й подарував Ружені прекрасну блакитну краватку, вона промовила, захоплено світячи своїми терновими очима:
— Як тут прегарно! Які ви всі чудові! Таке мені щастя на голову звалилося!
Гроза тривала, хоча перейшла вже радше у густий літній дощ. Мілена і Ружена піднялися в кімнату нагорі. Мілена відчинила вікно і сіла на підвіконні. Ружена примостилася біля неї. Їхні ноги сплелися з пагонами винограду, гілки дерев простяглися прямо їм до рук, краплини дощу лопотіли по листі і підстрибували, відбиваючись, ніби гумові м’ячики.
— Такою щасливою я була, напевно, тільки з циганами... — промовила Ружена. — Вони приїхали якось і напнули свої шатра на моєму цвинтарі. У них був ведмідь і багато собак — ні, не так багато, як у вас, але теж багацько. І старий циган грав на гітарі. А я співала. А решта циганів слухали. Все це зовсім не скидалося на моє звичайне життя. Але я не пішла з ними, бо не могла залишити свого цвинтаря, розумієш? Зате відпустила на волю їхнього ведмедя.
— Пам’ятаю, — сказала Мілена. — У тому лісі біля кладовища якось з’явився ведмідь. Така паніка знялася!
— А вони зникли. Так, наче я це вигадала. Навіть трава була не прим’ятою там, де стояли шатра... — сказала Ружена.
— А може, ти справді вигадала? Ніхто ж більше їх не бачив... — сказала Мілена.
— А ведмідь? — прошепотіла Ружена. — Та й без того я знаю, що не вигадала. Ніхто і не мусив їх бачити — то ж були мої цигани.
— А я б їх побачила? — запитала Мілена.
Ружена на мить замислилась:
— Думаю, ні. То тільки мої цигани.
Так вони потоваришували. І їм було добре і цікаво вдвох, хоч би що вони робили: сиділи на підвіконні, купалися в озері, вилазили на дерево, щоб зблизька оглянути хмари, досліджували склепи, збирали листя і комах, будували кам’яні палаци, вигулювали псів бабці Земислави чи сиділи біля могили о. Лавра, розмовляючи з ним. Рідні Мілени любили Ружену, особливо Наркіс. Вони разом вигадували такі фантастичні убрання, що дух захоплювало, і навіть почали потроху продавати їх. Коли це одного вечора Ружена примчала до Мілени і сказала:
— Прощавай! Я їду з циганами...
— Їдеш? — Мілена мало не впала. — Але ж... А як же я, як Наркіс, о. Лавр, твій цвинтар, нарешті? Як же, Ружено?..
— Я мушу, — сказала Ружена. — Я дуже люблю тебе, всіх твоїх родичів, і ти сама знаєш, що означає для мене мій цвинтар. Але цигани приїхали і напнули намети. Втретє такого не буде!.. Я мушу їхати, Мілено...
— То я хоч подивлюся на них, — мовила Мілена, виходячи з дому.
Але на цвинтарі нічого не змінилося. Все було так, як раніше: жодних наметів, жодних ведмедів і собак, жодних циганів.
— Я ж казала тобі, що вони тільки мої...
Мілена тяжко зітхнула:
— Тоді прощавай і щасливої дороги! — вона повернулася і повільно пішла геть.
— Я пам’ятатиму тебе, Мілено! Не сумуй за мною!.. — вигукнула Ружена, залазячи на циганський віз.
— Я люблю сумувати, — кинула Мілена, не обертаючись.
6
Більше вони не бачились.
Мілена лежала в саду і жувала пелюстки троянд. Їхній солодко-терпко-теплий запах змішувався із дзижчанням бджіл і відблиском сонця у вікнах. Надходив вечір, кольори густішали і дещо тьмяніли, Мілені вже навіть довелося вбити кількох комарів. Раптом почулися незрозумілі вигуки, сміх, шум, регіт, зашелестіла трава, і над Міленою з’явилася Касандра.
— Ходімо, ходімо... — сказала вона захекано.
— Куди? Що сталося? — зірвалася на ноги Мілена, але Касандра вже зникла в кущах. Мілена вирішила не відставати, тим більше, що біля будинку вочевидь діялося щось незвичайне. Бабця Земислава в оточенні цілої ватаги своїх псів, які метушилися і гавкали, стояла посеред двору, тримаючи за руки з одного боку — Цецилію, а з другого — Наркіса. Флор нестримно і шалено реготав, і сльози пирскали з його очей, обличчя почервоніло, він уже й не мав сили сміятися, але зупинитися не міг — і продовжував реготати. Касандра, вибігши з саду, кинулась йому на шию і сама залилася дзвінким сміхом. На вулиці ж, перед будинком, зібралася ціла купа сусідів, знайомих та й, зрештою, незнайомих людей. Вони шепотілися, перегукувались і теж сміялися, ніби побачили невідь-яку дивовижу.