Выбрать главу

— Премила панночко, уклінно перепрошую, що доводиться затримувати вас, але виникла нагальна для того потреба, — і чоловік представився, сором’язливо шаріючись і заламуючи пальці.

— Яка ж то потреба? — запитала Мілена, трохи прийшовши до тями. — Яка може бути нагальна потреба, що заради неї варто кидатися під колеса і лякати мене мало не до смерті?

— Кидатися під колеса? — перепитав чоловічок, чухаючи потилицю. — Не знаю, про що ви, панночко. Розумієте, ми ловимо небезпечного злочинця. Він заїхав на коні прямісінько до банку, посеред білого дня, і спустошив усі двадцять вісім сейфів — та й поїхав собі далі, ніхто навіть спам’ятатися не встиг. Та ще й залишив нам карту свого подальшого пересування, нахаба, з указаними на ній годинами і хвилинами. Ось зараз він мусив би бути прямісінько на цьому місці...

— О, — вигукнула Мілена. — Але з якого дива тому вашому «небезпечному злочинцеві» забаглося залишати для вас ту карту? Ви не подумали, що він, швидше за все, навів вас на хибний слід, щоб тим часом утекти в протилежному напрямку, ще й нареготався доволі з вашої... гм... наївності...

— Хибний слід? — поліціанти, на чолі з червоненьким чоловічком, зайшлися сміхом. Пересміявшись, товстун промовив:

— Панночка просто не знає того чоловіка. Якби ж то був перший випадок! Ми вже п’ятдесят третій раз маємо з ним справу і, повірте, встигли вивчити деякі з його звичок. Те, що він зараз десь тут, не викликає жодних сумнівів, але не викликає жодних сумнівів і те, що ми, швидше за все, знову його не зловимо.

— Все це надзвичайно цікаво, — сказала Мілена, — але до чого ж тут я?

— Дуже прикро, але за правилами ми мусимо зупиняти кожного, хто з’явиться в цьому місці, щоб встановити його особу, мету поїздки і все таке. Це абсолютна формальність. Але все ж попрошу вас показати документи...

Коли все було з’ясовано, чоловічок ще раз попросив пробачення і побажав щасливої дороги. Мілена сіла за кермо і подивилася на нього: він виглядав таким добрим і таким стомленим, що Мілені стало його шкода. Тому вона простягнула чоловікові яблуко, дружньо посміхаючись:

— Бажаю вам знайти вашого злочинця! — промовила вона.

— Дуже дякую вам, панночко, — відповів чоловік.

І Мілена поїхала далі. Було досить темно, зірки ледь виднілися на небі, а брудно-жовтавий місяць час від часу ховався за хмарами. Вітру не було, від дерев йшла незвична тиша.

— Але ж тут і задуха! — сказала сама собі Мілена, не сподіваючись почути жодної відповіді. Але почула.

Під ногами порозкладалися палички, Ніби китайська грамота. Я не люблю китайців, А вони відчувають природу. Хто відчуває природу, Той уже не людина, А душа, розчинена в небі, Як річка — кава з молоком...

Хтось сидів поряд з Міленою, якась чорна постать, майже невидима в темряві, якийсь загадковий силует, що з’явився тут невідь-звідки і невідь-коли. Та чомусь Мілені зовсім не було страшно. Голос незнайомця був таким добрим і гарним, так заспокоював, що Мілені здалася б смішною навіть думка про якусь небезпеку. Тим часом незнайомець сказав:

— Я там на задньому сидінні поклав мішки з грошима, нічого?

— Та ні... — посміхнулася Мілена. — Це ви пограбували той банк?

— Хочу купити старий млин у горах, — відповів чоловік. — А ви куди зараз їдете?

Мені б хотілося завітати до Матильди і Марселіни, якщо ваша ласка.

— Саме до них і їду. А млин можу купити вам сама — я казково багата, — незнайомець запалив цигарку, і Мілена розгледіла його чорне наїжачене волосся, дивний розріз очей і шрам на скроні.