— Це один з ваших пальчиків, який я знайшов на тому яблучкові. Гарненький такий і дууууже цікавий пальчик! А тепер подивіться на ось це, — в руках Мілени опинився наступний папір з точнісінько таким самим відбитком.
— Бачите? Бачите, Міленко? — чоловічок нетерпляче підстрибував навколо Мілени, вказуючи пальцем то на один, то на другий відбиток. — Це просто несамовито! Придивіться уважненько, препреуважнесенько, золотко і серденько ви моє неоціненненьке! Адже навіть неозброєним оченяточком, на перший же ж погляд видно, що ці два відбитки ідентичні! Так? Ну, скажіть мені, скарбику ви мій, так?
— Так, — відповіла Мілена, зацікавлено розглядаючи відбитки.
— А чи знаєте ви, чий оцей другий відбиток? От здогадайтеся! Спробуйте! Та не здогадаєтеся ніколи в житті! Не ваш, не ваш, квіточко, а злочинця, що обчистив недавно банк і якого я ловлю уже п’ятнадцять років!!! Це його відбиток, а це — ваш. І вони ідентичні!!!!!!! — і чоловічок аж завив від захоплення. З очей його котилися сльози, з чола — піт. Він тер кулаками свої бордові щоки і ридав від щастя. Потім раптом поглянув у дзеркало і вмить заспокоївся, споважнів.
— Мілєно, ви звинувачуєтесь у викраденні вмісту двадцяти восьми сейфів Найцентральнішого Міського Банку. Поки що лише в цьому. Поки що! Але і цього, я гадаю, буде предостатньо. Поки що ви посидьте собі тут, а Рада вирішить, що робити, — чоловічок поклонився до дзеркала і вийшов. А Мілена залишилася сидіти на табуретці, тримаючи у руках збільшені зображення двох відбитків.
Вона сиділа так страшенно довго, не чуючи жодних звуків. Дивилася у дзеркало і вивчала себе, думаючи, яка ж вона гарна. Розглядала свої очі, волосся, губи, ніс і зі здивуванням розуміла, що страшенно схожа водночас і на маму, і на татка. Так, ніби перед нею сиділи Касандра і Флор, але в одній особі. Години спливали, а Мілена навіть не відчувала їхнього плину. Згадувала собі дитинство, Руженку, о. Лавра, бабцю Земиславу та інших. І думала, як же вона любить літо.
Врешті двері відчинилися, і в кімнату неспішно увійшов товстенький і червоненький чоловічок.
— Ну от, Міленко. Ну от, — промовив він.
Мілена звела на нього очі. А він мовчки дивився на неї і загадково посміхався. Потім сказав:
— Усе. Можеш собі йти.
Він звільнив Міленині затерплі руки від наручників і кудись пішов, залишивши двері незамкненими. Мілена кивнула в дзеркало і вийшла в коридор. На підлозі була проведена біла лінія, за якою вона і пішла. Знову потяглися коридори, коридори, коридори, потім — сходи і ліфти, коридори, коридори, коридори... І Мілена опинилася назовні. Недалеко біля виходу вона побачила свій червоний автомобіль. За кермом сидів її знайомий незнайомець. Мілена сіла поряд і сказала:
— Знаєш, у нас із тобою ідентичні відбитки пальців.
— Знаю... — відповів він. — Мене звати Леон.
— Я здогадувалася, — промовила Мілена. — Ну то їдьмо!
Автомобіль рушив, залишаючи позаду заґратовані вікна сірої будівлі.
— Ми мусимо їхати геть звідси, — сказав Леон. — Бо рано чи пізно доведеться повернутися до цієї будівлі, якщо не мені, то тобі. Я зібрав усі речі і вже купив за твої гроші той млин у горах. Туди ми і поїдемо, але спершу візьмемо шлюб он у тій каплиці.
Вони обвінчалися, і в подарунок Мілена отримала кольоровий альбом з малюнками того хлопця, який намалював їй якось о. Лавра. Коли молоді продовжили подорож, Леон сказав:
— Я багато чого встиг, поки тебе не було. Я купив усім своїм друзям у подарунок по середньовічному замку, але все одно багато грошей ще залишилося. Не кажучи вже про твої багатства. Але нічого — згодиться. Матильда і Марселіна передавали тобі палкі привітання і подарували контейнер твоїх улюблених цигарок. Він вже, мабуть, чекає нас біля млина.
Дорога бавилася з обрієм і навіть одного разу перегнала його, але потім швиденько відстала знову. Рівнини плавно перейшли в невеликі пагорби, а десь там, далеко, виднілися обриси справжніх височенних гір.
15
Маленька і гарна, Мілена стояла поміж зелених трав у дивовижній долині, яка пахла молоком і свіжою землею. Бачила вітер, овець, схоже на них каміння, чула нерівний і мелодійний передзвін їхніх нашийних дзвоників і затишне гудіння джмеля, який збирався вмоститись на товстій квітці конюшини. Підійшов Леон, тримаючи на руках маленьке ягнятко. Мілена поцілувала їх по черзі і присіла на траву. Вона плела вінок з маргариток і намагалася поміж хмар побачити бабцю Земиславу та діда Леона.
— Я буду доглядати за цією травою, — промовила Мілена. — Знаєш, одні люди живуть для того, щоб малювати, інші — щоб ростити дітей, ще інші — доглядають за тваринами або вазониками, а я буду доглядати за цією травою, бо я дуже її люблю.