Мстислав же [Романович] і другий Мстислав, [Святославич], сиділи у стані, не знаючи [цього], тому що Мстислав [Мстиславич] їм обом [нічого] не сказав — через зависть, бо велика незгода була межи ними.
Коли зітнулися війська між собою, то Данило виїхав наперед, і [воєвода] Семен Олуйович, і [воєвода] Василько Гаврилович. Ударили вони в полки татарські, і Василько був збитий [з коня], а сам Данило поранений був у груди. Але через молодість і одвагу він не чув ран, що були на тілі його, — був бо він віком вісімнадцяти літ[72], був бо він сильний, — і Данило кріпко боровся, побиваючи татар. Мстислав [Ярославич] Німий, бачивши це [і] подумавши, що Данило збитий був, помчав і сам між них, бо був той муж дужий, [і] тому, що він [був] родич Романові, із племені Володимира, на прозвище Мономаха. Він бо, велику приязнь маючи до отця його; йому й поручив по смерті свою волость — оддав князю Данилові.
Татари ж утікали, а Данило побивав їх своїм військом, і Олег [Святославич][73] курський. Кріпко вони билися, [але] інші полки [татарські] зітнулися з ними, [і] за гріхи наші руські полки було переможено. Данило, бачивши, що все сильніше в битві налягають вороги [і] стрільці їх стріляють сильно, повернув коня свого на втечу — через те, що кинулися [за ним] противники. І коли він біг, то захотів води, [і], пивши, відчув рану на тілі своєму, — в битві не помітив він її через силу й мужність віку свого. Був бо він смілий і хоробрий, «од голови й до ніг його не було на нім вади»[74].
І сталася побіда над усіма князями руськими, якої ото не бувало ніколи[75]. Татари ж, перемігши руських князів за гріхи християн, пішли й дійшли до Новгорода Святополчського[76], а руси, які не знали лукавства їх, виходили назустріч їм із хрестами, і вони побили їх усіх.
Дожидаючи бог покаяння християнського, повернув їх назад на землю східну, і пустошили вони землю Тангутську, і на інші країни [ходили]. Тоді ж і Чінгіз, хан їх, тангутами убитий був[77], а їх, [тангутів], обманувши, [татари] потім лукавством погубили. І інші землі вони війнами, а найпаче хитрістю погубили.
У РІК 1225
У РІК 6733 [1225]. І минули після цього часи,[а] Олександр [Всеволодович] усе ворожнечу мав до своїх обох братів Романовичів, Данила й Василька. Почувши, що Мстислав [Мстиславич] не має приязні до зятя свого, князя Данила, він, радістю сповнившись, спонукав Мстислава на війну.
І Мстислав, рушивши на війну, прийшов на Лису гору. Данило тим часом поїхав у Ляхи, і привів князя Лестька, і пішов проти нього. Мстиславу ж послав підмогу Олександр, але їх устріла [Данилова] рать, увігнали їх у город Белз і замалим города не взяли. Назавтра пішли вони супроти них, [воїв Мстислава], і Мстислав не видержав і вернувся в Галич.
А Данило-князь пустошив із ляхами землю Галицьку, і довкола [города] Любачова, і пограбував усю землю Белзьку і Червенську аж до останнього, а Василько-князь багато здобичі набрав, стад коней і кобил. Ляхам же стало завидно, і було [послано] послів од обох [князів, Лестька і Данила], і [Данилом] посланий був [тисяцький] Дем'ян і [двірський] Андрій.
А після цього привів Мстислав [хана] Котяня [Сутойовича], і половців многих, і Володимира [Рюриковича] київського, наміряючись за порадою Олександра на Ляхів іти. Олександр же ніколи не переставав [твердити Мстиславові] про брата свого [Данила], кажучи, що мов: «Зять твій убити тебе хоче». Вияснення ж [наклепу] було коло шатра його, [Мстислава], але сам Олександр не одважився приїхати, [а] послав Яня, [воєводу] свого. І Мстислав сказав: «[Се] твоя була річ, Яню, що Данило вдруге підбурює[78] ляхів на мене».
І всі князі узнали Олександрів наклеп, а Яневу лжу, і сказали тоді всі князі [Данилові]: «Забери всю волость його за сором свій». Але він через братолюбство не забрав волості його, [Олександра], і всі похвалили його.
Мстислав тоді прийняв зятя свого [з] приязню і, вшанувавши його великими дарами, дав йому коня свого борзого Актаза[79], [такого], якого в ті літа не було. І дочку свою Анну обдарував він великими дарами, і, з братами [Данилом та Васильком] побачившись у Перемилі, утвердили вони мир.
У РІК 1226
У РІК 6734 [1226]. А потім облудний [боярин] Жирослав сказав боярам галицьким, що мов: «Іде Мстислав у поле і хоче вас видати тестеві своєму Котяню[80] на побій». Мстислав же цього не замишляв і нічого не знав про них, [ці слова]. А вони, [бояри], пойнявши віри [Жирославу], пішли в землю Перемишльську, в гори Кавкасійські, себто в Угорські, на ріку Дністер[81] [і] послали послів своїх, кажучи: «Жирослав розказав нам, що ти маєш видати нас Котяню»[82]. Мстислав тоді послав отця свого [духовного] Тимофія: «Дарма наклепав на мене вам Жирослав». І Тимофій клявся їм про те, що не знав Мстислав нічого сього, і привів бояр усіх до нього.
А князь викрив Жирослава і прогнав його від себе, як ото прогнав бог Каїна з-перед лиця свого, кажучи: «Проклят ти будь, стогнучи і трясучись на землі, бо розверзла земля уста свої прийняти кров брата твойого»[83]. Отак і Жирослав розверз уста свої на володаря свойого. Хай не буде йому приставку в усіх землях, в руських і в угорських, і ні в яких же краях! Нехай ходить він, блукаючи, по землях! Хай жадає він харчу, а вина і пива скудно хай буде йому! І хай буде двір його пустим, і в селі його [хай] не буде живущого!
Звідти вигнаний, він пішов до Ізяслава [Мстиславича]. Був же він лукавим облудою прозваний, і од усіх підступнішим, і лжею поломеніючою, знаменитий [тільки] отцем добрим. [Лише] убожество здержувало злобу його, брехнею кормився язик його, а мудруванням перевертав він довіру на лжу, красувався брехнею він більше, ніж [інший] вінцем. [Це був] самозванець, тому обманював він не тільки чужих, але й своїх, кого любив, заради маєтності [він сіяв] лжу. Задля цього він і жадав бути в Ізяслава. Та ми до попереднього повернемось.
Мстислав же за радою облудних бояр галицьких оддав дочку свою меншу [Марію] за королевича [угорського] Андрія[84] і дав йому Перемишль. Але Андрій, послухавши підступного [боярина] Семюнка Чермного, утік в Угри і почав піднімати рать. А коли настала зима, він прийшов до Перемишля. Тисячу тоді держав Юрій [Домажирич], він здав Перемишль, а сам утік до Мстислава. Король [Андрій] тим часом став у Звенигороді і послав воїв своїх до Галича, бо сам він не одважився їхати до Галича: сказали ото йому волхви[85] угорські, що коли він побачить Галич — не бути йому живим. І він через цю причину не посмів піти в Галич, бо вірив волхвам. І Дністер наводнився, не могли вони перейти.
Мстислав тим часом виїхав супроти [короля] з військами. І подивилися вони одні на одних, і поїхали угри у стани свої. З королем же був [воєвода лядський] Пакослав [Войцехович] з ляхами.
А звідти пішов король до Теребовля і взяв Теребовль, і пішов до Тихомля і взяв Тихомль. Звідти ж прийшов він до Крем'янця і бився під Крем'янцем, і багато угрів побили й поранили.
Тоді ж Мстислав послав [боярина] Судислава [Бернатовича] до зятя свого, князя Данила, кажучи: «Не одступай од мене». І той сказав: «Я маю правду у серці своїм».
Звідти ж прийшов король до Звенигорода, а Мстислав виїхав [на нього] з Галича. Угри, отож, виїхали супроти нього з королевих станів, і Мстислав бився з ними, і переміг їх, і гнали [його вої] за ними до станів королевих, рубаючи їх. Тоді ж Мартиниша вбили, воєводу королевого, і король розгубився і пішов із землі [Галицької] спішно.
73
За Лавр, і Никон., дочка Олега Святославича (за Любецьким синодиком — Георгія) Марина (від невідомої жони) була видана за Всеволода-Івана Костянтиновича, від якого мала сина Василія.
75
За даними Лавр., Новг. І, Воскр., Густ. І за Татіщевим, під час битви на Калці загинули: великий князь київський Мстислав-Борис Романович і його зяті (одружені з його дочками) князь Андрій (невідомого походження) та князь дубровицький Олександр Глібович; князь чернігівський Мстислав (за Любецьким синодиком — Пантелеймон) Святославич і його син (Василько) (за Любецьким синодиком — Дмитрій; його жона — Мамелфа); князь канівський Святослав Рюрикович; князь шумський Святослав, очевидно, Інгваревич та його брат Ізяслав Інгваревич; князь теребовльський Ізяслав Володимирович; князь несвіжський Юрій (невідомий по-батькові; ця згадка свідчить, що Несвіж був центром удільного князівства-волості в Полоцькій землі; можливо, що Юрій був з роду Ізяслава Святополковича) та його син (Ярослав), князь неговорський. «А бояр та інших воїв, — додає Лавр., — многе-множество, і говорять так, що одних киян погибло в битві тій десять тисяч».
При цьому деякі князі загинули не в бою. Оточені ворогами, вони здались на їхню присягу, що ті не вчинять їм ніякого зла, а випустять за викуп. Татаро-монголи ж, захопивши князів, поклали їх під дошки, а самі сіли на дошках обідати і подушили їх.
76
Тобто до города, побудованого Святополком Ізяславичем «на Вытечевѣхолму»; князь назвав його на свою честь «Святополчь город».
84
Булла папи Гонорія III на дозвіл шлюбу датована 27 січня 1222 р.; у 1221 р. наприкінці були, власне, заручини; ім’я Марії відоме з Густ., друге її ім’я (за угорськими джерелами) — Олена.