У той же час повтікали посадники Володимирові й Ізяславові з Вятичів, і з Брянська, і з Мценська, і з Облова. І звідти, [з Дідославля], пішов [Святослав]до[города] Дев’ягорська, пішов, зайнявши всі Вятичі, і Брянськ, і до [города] Воробійні [він забрав] Подесення, [городи] Домагощ і Мценськ.
У той же час прийшли до нього, [Святослава], бродники і половців прийшло до нього багато [од] вуїв його, [Тюнрака і Камоси Осулуковичів].
У той же час Ізяслав Давидович із Новгорода- [Сіверського] пішов [до] Чернігова.
У той же час прийшов Юрійович Гліб до Святослава [в] Дев’ягорськ. І звідти пішли вони до Мценська з [Олегом] Святославичем, і з Юрійовичем [Глібом], і з половцями. І тоді, давши їм, [половцям], дари многі, [Святослав] пішов до города Крома на Ізяславича [Мстислава]. Та в [городі] Спаші догнали його посли од Володимира Давидовича і од [Святослава] Всеволодовича, кажучи: «Ти не май на нас жалоби за те, а будемо всі, як один муж. І не спом’яни лиходійств наших, а хреста нам цілуй і отчину свою візьми. А що ми взяли єсмо твойого, то те тобі ми повернемо». І цілували вони хреста, і не додержали [цілування].
Того ж року послав Володимир [Давидович] Ізяслава Давидовича з Чернігова [з] послами до Ізяслава, князя київського, кажучи: «Брате! Осе зайняв Ольгович Святослав волость мою, Вятичі. Підімо на нього обидва. Якщо ми його проженемо, то підемо оба на Юріїв Суздаль. Ми з ним або мир учинимо, або будемо з ним битися». Ізяслав, отож, Мстиславич надумав з обома Давидовичами і з Всеволодовичем Святославом піти на Юрія і на Святослава [Ольговича].
Тоді ж Всеволодович Святослав держав, [діставши] в Ізяслава, Божський, і Межибоже, [і] Котельницю, а всіх — п’ять городів. І приїхав він до Ізяслава,і почав у нього проситися, кажучи: «Отче! Пусти мене до Чернігова попереду, там добро моє все. У братів моїх обох, у Володимира і в Ізяслава, хочу я волості просити». І він сказав: «Сину! Так тобі й гаразд. Ти готов, будь попереду. Іди, збирайся ж у путь». І пішов Святослав до Чернігова.
І, порадившись[136], князі чернігівські послали [послів] до Ізяслава, велячи йому піти і кажучи: «Земля наша погибає, а ти не хочеш піти». Ізяслав тоді скликав бояр своїх і всю дружину свою, киян, і сказав їм: «Осе надумав я з братами своїми, з Володимиром і з Ізяславом Давидовичами, і з Всеволодовичем Святославом: хочемо ми піти на Юрія, на стрия свойого, і на Святослава до Суздаля, тому що прийняв він ворога мойого Святослава Ольговича. А брат Ростислав там із нами з’єднається, він має прийти до мене зі смольнянами і з новгородцями».
Кияни ж, почувши [це], сказали: «Княже! Не ходи з Ростиславом на стрия свойого. Ліпше з ним уладься. Ольговичам[137]віри не йми і не ходи з ними в похід». Та Ізяслав сказав їм: «Вони цілували мені хреста, і думу я з ними думав, тож ніяк сього походу я не маю наміру одмінити. Так що ви збирайтеся». Кияни ж сказали: «Княже! Ти на нас не гнівайся. Не можемо ми на Володимирове плем’я[138]руки зняти. Коли ж [на] Ольговичів — то хоч і з дітьми». Ізяслав тоді сказав їм: «А той добрий, хто за мною піде». І, це сказавши, зібрав він багато воїв і пішов.
Рушив же він на [ріку] Альту[139], а звідти пішов до [города] Княжатина[140], а од Княжатина пішовши, став коло [города] Русотини полками своїми і звідтіля послав [воєводу] Уліба до Чернігова[141]. А брата свого Володимира він зоставив у Києві.
Уліб же, ввійшовши в Чернігів, довідався, що цілували хреста Володимир [та] Ізяслав Давидовичі і Святослав Всеволодович Святославу Ольговичу, маючи намір убити підступом Ізяслава. Це ж почувши, Уліб прибіг до князя свого Ізяслава і сказав йому, що відступили од нього князі чернігівські і цілували проти нього хреста. Прийшла також йому вість од приятелів із Чернігова: «Княже! Не ходи відтіля нікуди! Вони ведуть тебе обманом, хотять тебе вбити або схопити за Ігоря[142]. Адже вони й хреста цілували Святославу Ольговичу. Після сього вони послали до Юрія з хрестом, проти нього ж з тобою нарадившись».
Ізяслав же, це почувши, вернувся назад [до Княжатина],і послав послів своїх у Чернігів до Володимира і до брата його Ізяслава, і сказав їм: «Ми ото замислили єсмо похід великий і хреста єсмо цілували. А се єсть присяга дідів наших, [і] отців наших. Так засвідчімо ж іще, що в сьому поході [нам] ні свар [не] мати, ні обману ж ніякого, ні підступу[143], а по правді [в] сей похід сходити і з противниками битися».
Але вони йому відповіли: «Так осе нам даремно хреста цілувати? Хреста ж ми тобі цілували єсмо. І яка наша провина?» І не схотіли вони цілувати хреста, І сказав їм посол Ізяслава Мстиславича: «А який гріху тім, коли по приязні хреста цілувати? Се нам [і] вам на спасіння». Та вони не схотіли. А Ізяслав сказав був послу своєму[144]: «Якщо ж вони не згодяться по приязні хреста цілувати, то ти скажи їм [те], що ми чули єсмо». І сказав їм Ізяславів посол [княжі слова]: «Якщо стоїте ви на хреснім цілуванні, то я вам обом, брати, об’являю. Таке мені увійшло в уші, що мене ведете ви обманом. А Святославу ви хреста єсте цілували, Ольговичу, що в сьому поході вам або мене схопити, або вбити за Ігоря. То чи так се єсть, брати, чи не так?» Вони ж нічого не могли відповісти, тільки ззирнулися, а по довгій мовчанці сказав Володимир послові Ізяслава: «Вийди звідси, посиди, ми тебе знову покличем».
Довго ж вони радилися, тому що вони викриті є, і тоді покликали [посла]. І вони сказали: «Брате! Цілували ми єсмо хреста Святославу Ольговичу, бо жаль нам є. Ти брата нашого держиш, Ігоря, а він уже чернець і схимник. Пусти-но брата нашого, і ми будемо обік тебе їздити. Чи тобі, брате, було б любо, коли б ми брата твойого держали?»
І тоді посланець Ізяславів, приїхавши, сказав Ізяславу, що вони одступили від нього. Ізяслав же послав знову посла свого до них, із хресними грамотами, і сказав їм: «Ви хреста мені цілували єсте до кінця живоття свойого. А волості Святославові й Ігореві я вам дав. Я ж із вами обома і Святослава прогнав, а волость вам добув, і дав Новгород і Путивль, і добро його ми єсмо взяли, і майно його розділили на частини, а Ігореве я взяв. Тепер же, брати, ви оба хреста переступили єсте, а сюди мене повели підступом, убити мене хотячи. Хай же буде зо мною бог і сила животворящого хреста! Нехай як мені бог дасть!» І, це сказавши, кинув він їм грамоти хресні.
У той же час Ізяслав послав посла свого до Ростислава, брата свого, в Смоленськ, і сказав йому: «Брате! Осе Володимир та Ізяслав Давидовичі хреста нам обом цілували були і думу думали оба, [щоб] піти з нами на стрия нашого. Однак збиралися вони [йти] зо мною підступно, убити мене хотячи. Але бог і сила хресна [се] виявила. І тепер, брате, ти вже не ходи туди, куди ми думали були єсмо піти, на стрия свойого, а піди сюди, до мене. А туди наряди новгородців і смольнян, хай вони удержать Юрія, і до спільників пошли, і в Рязань, і повсюди».
У той же час Ізяслав послав у Київ двох мужів, Добриньку і Радила, до брата свого Володимира, — бо того зоставив був Ізяслав у Києві, — і до митрополита Клима [Смолятича], і до Лазаря [Саковського], тисяцького, і сказав їм: «Ззовіте киян на двір до святої Софії. Хай мій посол мовить річ мою до них і скаже про обман чернігівських князів».
136
У цій змові, за Никон., брав участь також Андрій Ростиславич, син Ростислава Ярославича, князя рязанського і муромського, приїхавши до Чернігова з города Єльця; в Іп. цей князь не згадується.
137
Ольговичами в літопису часто називаються не лише сини Олега Святославича-Гориславича, але й сини його брата Давида.
139
Треба думати, що Ізяслав Мстиславич пішов на Альту, щоб там помолитись у церкві Бориса і Гліба (див. прим. 8 до 1117 р.) 5 вересня, в день убивства Гліба Володимировича; тільки так, очевидно, можна пояснити, чому Ізяслав, ідучи на Чернігів, неподалік од Києва трохи завернув на південь.
140
В Іп. «къ Снѣжатину», «отъ Нѣжатина», у Хл. «къ нежатиноу», «оть ньжатина»; в Єрмол. «кь няжатину», «оть Княжатина».
141
У Лавр. сказано, що Ізяслав перебрів Дніпро, став над Чорториєм («Черторыею») і звідси послав Уліба до Чернігова, а сам пішов на ріку Супій.
142
Ізяслава хотіли схопити, щоб потім обміняти на постриженого в ченці Ігоря Ольговича або вбити у відплату за Ігореву біду.
144
Цим послом, ймовірно, був київський боярин Петро Бориславич, котрий, мабуть, і писав літопис за часів Ізяслава Мстиславича та його сина Мстислава Ізяславича; тому й розповідь тут і далі має такий яскравий колорит особистої присутності.