Того ж року, на осінь, з’їхалися на збір коло Городка [Остерського] Мстиславич Ізяслав, Володимир Давидович і брат його Ізяслав, і тут усі перебували.
У той же час прийшов був Юрійович найстарший, Ростислав, розсварившись із отцем своїм, бо отець йому волості не дав у Суздальській землі. І прийшов він до Ізяслава в Київ, і, поклонившись йому, сказав: «Отець мене сильно зобидив і волості мені не дав. І я прийшов, поклавшись на бога і на тебе, тому що ти єси старший [між] нас, між Володимирових онуків, а я за Руськую землю хочу труждатися і обік тебе їздити». Ізяслав тоді сказав йому: «За всіх нас старший отець твій, але з нами він не вміє жити. А мені дай, боже, до вас, братів усіх моїх і до всього роду свойого, ставитися справедливо, так, як до душі своєї. Нині ж, коли отець тобі волості не дав, то я тобі даю». І дав він йому Божський, Межибоже, Котельницю й інші два городи.
І взяв він Юрійовича Ростислава з собою на збір до Городка Остерського[165], і сказав Ізяслав Володимиру Давидовичу і брату його Ізяславу: «Хоча брат Святослав і сестрич мій[166]таки до мене оба не прийшли, але ви всі хреста цілували єсте на тім, що коли хто буде мені [чинити] зло, то вам бути проти того зо мною. Тепер же, брати, я раджуся з вами. Осе стрий мій Юрій, із Ростова [посилаючи], зобиджає мій Новгород[167], і данини од них одібрав, і на дорогах їм пакості діє. Тому хочу я піти на нього і се хочу владнати — або миром, або війною. А ви на тім єсте хреста цілували, що бути [вам] зо мною». Володимир тоді сказав: «Хоча брат Святослав не приїхав, ні сестрич твій, та ми оба єсть. А ми всі хреста цілували на тім, що коли тобі обида буде, то нам бути з тобою». І так домовились вони про свій похід: коли стане лід, піти на Юрія до Ростова. Давидовичам же обом і Святославу Ольговичу піти на Вятичі до Ростова, а Ізяславу піти до брата свого Ростислава в Смоленськ, і всім зібратися на Волзі.
А тоді Ізяслав Мстиславич узяв на обід до себе Володимира Давидовича і брата його Ізяслава. І так, пообідавши і пробувши у веселощах і в приязні, вони й роз’їхалися. Ізяслав пішов до Києва, а Володимир Давидович із братом пішов до Чернігова.
І сказав Ізяслав [Мстиславич] Ростиславу Юрійовичу: «Ти іди в Божський і перебудь же там, допоки я сходжу на отця твойого і або мир з ним візьму, або ще якось із ним уладнаюся. А ти постережи землю Руську звідтіля».
У той же час Ростислав [Мстиславич] смоленський попросив дочку у Святослава в Ольговича за Романа, сина свого, до Смоленська. І виведено її з Новгорода- [Сіверського] в неділю по Водохрещах, місяця січня в дев’ятий день.
У той же час Ізяслав пішов на Юрія, стрия свого. При цьому брата свого Володимира він зоставив у Києві, а сина свого Мстислава зоставив у Переяславлі, а сам пішов наперед до брата Ростислава. Полкам же він повелів услід за ним іти і всім зібратися у Смоленську в Ростислава.
І прийшов Ізяслав до брата Ростислава, і воздали вони хвалу богові, і святій богородиці, і силі животворящого хреста, бачивши брат брата при здоров’ї. І пробували вони обидва у великій любові і у веселощах, з мужами своїми із смольнянами, і при цім обдарували один одного дарами многими. Ізяслав дав дари Ростиславу, котрі [були] од Руської землі і од усіх цесарських земель[168], а Ростислав дав дари Ізяславу, котрі [були] од верхніх земель[169]і од варягів[170]. І так домовились вони удвох про свій похід.
Ізяслав, отож, пішов з невеликою дружиною до Новгорода, щоб повести новгородців і з ними піти, а брату Ростиславу наказав полками своїми туди ж піти по Волзі [і] всім зібратися на усті [ріки] Медведиці. І от, коли новгородці почули, що Ізяслав іде до них, то возрадувалися вони радістю великою, і вийшли тоді новгородці назустріч йому за три дні путі, а інші всіма силами зустріли його за день путі од Новгорода.
І так у Новгород увійшов він із честю великою, і в день недільний його тут зустрів син його Ярослав із боярами новгородськими, і поїхали вони обидва до святої Софії на обідню.
Ізяслав тим часом із сином Ярославом послали підвойських[171]і биричів[172] по вулицях гукати, зовучи до князя на обід од малого і до великого. І тоді, обідавши, веселилися вони [з] радістю великою і [з] честю розійшлися у свої доми.
А на другий день послав Ізяслав [підвойських?] на Ярославів двір і повелів дзвонити [на] віче. І от новгородці і псковичі зійшлися на віче, і він сказав їм: «Осе, браття, син мій [і] ви прислали єсте до мене, що вас зобиджає стрий мій Юрій. На нього я прийшов сюди, зоставивши Руську землю, заради вас і задля ваших обид. Тож подумайте проти нього, браття, як на нього піти: чи мир ото з ним візьмемо, чи таки з ним війною покінчимо?» І вони сказали: «Ти — наш князь, ти — наш Володимир, ти — наш Мстислав![173]Ми радо з тобою ідем із-за своїх обид». І так вони розійшлися. І ще сказали новгородці: «Княже! Давай же підем! Бо кожна душа [в нас піде], навіть і дяк, якщо тім’я йому прострижено, а він не поставлений буде,і той піде. А хто поставлений — нехай бога молить».
І так рушили новгородці з Ізяславом усіма силами своїми, і псковичі, і корела. І прибув Ізяслав на Волгу з новгородцями, на устя Медведиці, і тут ждав брата свого Ростислава чотири дні. І прийшов до нього Ростислав з усіма руськими силами і з полками смоленськими, і тут з’єдналися вони і рушили удвох униз по Волзі.
Вони бо раніш послали були обидва із Смоленська послів своїх до Юрія, до стрия свого, але він до них ні посла їхнього назад [не] пуcтив, ні свого [не] послав. І прийшли вони до [города] Кснятина, і тут їм од Юрія вісті не було. І стали вони городи його палити і села, і всю землю його пустошити обаполи Волги. І пішли вони звідти на [город] Углече Поле, а звідтіля пішли на устя [ріки] Мологи. І тут прийшла до них обох вість, що Володимир Давидович і Святослав Ольгович стоять у своїх І Вятичах, ждучи і дивлячись, що там учиниться межи Юрієм І Ізяславом. А до них обох вони не пішли, як ото домовилися були між собою — усім зібратися на усті Медведиці.
Ізяслав тоді сказав братові своєму Ростиславу: «Хоча ті оба до нас не прийшли, як ото сказали, та аби з нами обома бог був». І звідтіля послали вони новгородців і русь пустошити до [города] Ярославля.
А в ту пору вже стало тепло, бо була вже вербна неділя, і вода по Волзі і по Молозі була на льоду коневі до черева. І в той час прийшли новгородці [і] русь, попустошивши, од Ярославля, і здобичі багато вони принесли, і багато лиха землі тій наробили. Ізяслав же з братом Ростиславом, [побачивши], що вже ріки рушають, [і] порадившись, надумали розійтися.
І тоді Ростислав пішов полками своїми до Смоленська, а Ізяслав, брат його, пішов до Новгорода Великого. А дружина руська — ті з Ростиславом пішли, а другі — кому куди завгодно. І так розійшлися вони до себе.
У РІК 1149
У РІК 6657 [1149].Прийшов Ізяслав із Новгорода в Київ, і стали йому говорити на Юрійовича на Ростислава, кажучи: «Багато зла він замислив був. Він підмовив на тебе людей, берендичів і киян. Тільки б бог отцю його поміг, то він би, в’їхавши в Київ, і добро твоє забрав би, і брата б твойого схопив, і жону твою, і сина твойого[174]. Одішли-но ти його до отця. Се твій ворог. Держиш ти його на свою голову». І, це почувши, Ізяслав і послав [мужів] по Ростислава по Юрійовича.
167
Новгород Великий; його забрав Ізяслав Мстиславич для свого сина Ярослава, вивівши звідти до Володимира-Волинського свого брата Святополка Мстиславича.
168
Цесарські землі — землі, що належали цесареві; так тоді нерідко називали великого князя київського.
173
Тобто новгородці так само поважають Ізяслава, як і його діда Володимира Мономаха, і його отця Мстислава Володимировича, котрий довго княжив у Новгороді Великому.
174
Ідеться про Володимира Мстиславича, невідому на ім’я жону Ізяслава Мстиславича (див. прим. 23 до 1151 р.) і його наймолодшого сина Ярополка.