І сказав Ізяслав братові своєму Володимиру: «Поїдь ти на Білгород переднім загоном, а ми всі посилаємо з тобою дружину свою молодшу. Поїдь же попереду до Білгорода, а ми вслід за тобою ідем. Коли ти приїдеш до Білгорода і почнуть вони з тобою битися, то ти до нас вість пошли, а сам бийся завтра до обіду. А я тоді або на Обрамів міст переїду, або ж деінде в'їду в Чорні клобуки. А з'єднавшись тоді з чорними клобуками, я і поїду на Юрія до Києва. Якщо ж ти захопиш зненацька Білгород, то про се до нас [вість] пошли, і ми до тебе поїдемо».
Ізяслав, отож, сівши на коня, перейшов [річку] Здвижень і тут, приготувавши до бою війська свої, послав наперед брата свого Володимира до Білгорода, а сам пішов полками своїми услід за ним.
Володимир бо прийшов до Білгорода, до містка [через Ірпінь], уборзі. А Борис [Юрійович] у той час пив у Білгороді на сінцях з дружиною своєю і з попами білгородськими. Коли б митник не встеріг і моста не підняв, то вони [Бориса] захопили б. А то, приїхавши до містка, війська зчинили крик, у труби затрубили, і Борис, це почувши, втік із Білгорода. Білгородці ж побігли назустріч до містка, кланяючись і кажучи: «Княже, поїдь! Борис он побіг!» І тоді вони спішно помостили моста, а Володимир в'їхав у Білгород, і послав [гінця] до брата свого Ізяслава, і сказав йому: «Я ж у Білгород в'їхав, а Борис вибіг. А вісті у Бориса не було, ні в Юрія нема вісті. Поїдь-но вборзі!»
Ізяслав тоді уборзі прибув до нього в Білгород і переправив війська свої [і] угорські через міст до світу. Сам же Ізяслав, приготувавши до бою війська свої, пішов до Києва з уграми, а брата свого Володимира зоставив у Білгороді з його військом задля Володимира галицького.
Борис же прибіг до отця свого Юрія, — а в той час Юрій був на Краснім дворі, — і розповів Борис отцю своєму [про] Ізяслава, і сказав: «Осе війна!» Юрій же, це почувши, не зміг собі нічим-таки допомогти. Сівши в насад, він утік на ту сторону [Дніпра] і в'їхав у [Остерський] Городок.
Кияни ж, почувши [про] Ізяслава, вийшли назустріч йому з радістю. І сів Ізяслав у Києві на столі діда свойого і отця свойого з честю великою, [і] багато захопили вони дружини Юрієвої по Києву.
А од святої Софії Ізяслав поїхав із браттям на Ярославів двір. І угрів він позвав із собою на обід, і киян, і тут, обідавши з ними на Великім дворі на Ярославовім, вони сильно веселилися. Тоді ж угри на [арабських] конях і на скакунах вигравали на Ярославовім дворі, многе-множество. А кияни дивувалися безлічі угрів, і воїнській вправності їх, і коням їхнім.
Володимир же [Володаревич] з Андрієм [Юрійовичем] цього не знали і стали обидва коло Мичська. Однак, пославши сторожів, вони дізналися, що Юрій у Городці вже, а Ізяслав — у Києві. Коли ж Володимир галицький почув, що Ізяслав в'їхав у Київ, а Юрій вибіг із Києва, то сказав Володимир Андрієві Юрійовичу і Володимиру Андрійовичу: «Яке се княжіння є свата мойого? Коли рать на нього з [Володимира іде, то як сього не взнати? А ти, син його, сидиш у Пересопниці, а другий — у Білгороді, як сього не устерегти?» І сказав він із гнівом Андрієві Юрійовичу: «Якщо так ви княжите зі своїм отцем, то справляйтесь самі, а я не можу на Ізяслава один піти. Ізяслав учора зо мною хотів битися, на вашого отця йдучи, а на мене обертаючись [і] маючи намір битися зо мною. А так як нині в'їхав він в усю землю Руськую, то не можу я один на нього поїхати». І, це сказавши, вернувся він у Галич.
І сказав він мичанам: «Дайте мені серебра, скільки я од вас вимагаю, а то візьму вас на добичу». Але вони не мали [того], чого од них вимагали дати. І вони, знімаючи срібло із ушей і з шиї [і] переливаючи, оддавали те срібло Володимиру. Володимир же, побравши срібло, пішов, так само беручи срібло по всіх городах, аж до своєї землі. Андрієві ж і Володимиру він сказав: «А ви обидва поїдьте до свойого отця». І поїхали Андрій та Володимир туди, на устя [ріки] Прип'яті, на [город] Давидову Боженку[215], а звідти удвох поїхали в Остерський Городок до отця свого Юрія.
А на другий день Ізяслав послав у Вишгород [послів] до отця свого Вячеслава і сказав йому: «Отче, я кланяюсь тобі. Бо оскільки мені бог отця мойого Мстислава забрав, то ти мені єси отець. Нині я кланяюсь тобі і каюсь за те знову: завинив я і перший раз, коли мені бог дав побідити Ігоря коло Києва, а я тобі честі не склав, і потім, коли [воював] коло Тумаща. Нині ж, отче, я за все се каюся перед богом і перед тобою. Якщо мені, отче, се простиш ти, то й бог мені простить. А нині, отче, осе я даю тобі Київ. Поїдь і сядь на столі діда свойого і отця свойого». Вячеслав же сказав: «Сину! Бог тобі поможи, що ти честь мені склав єси. Бо якби ти і давно так учинив, то чи мене б ти ушанував єси? Богу б ти честь воздав єси. А що ти говориш: «Ти мій єси отець», — то і ти мій син. У тебе отця нема, а в мене сина нема. Тому ти ж мій син, ти ж мій брат». І на тім вони хреста чесного цілували, що не розлучитися їм обом ні в добрі, ні в злі, а бути разом.
У сей же рік преставився Ростислав[216]Юрійович у Переяславлі на світанні великої п'ятниці. І положили його брати Андрій, і Гліб, і Мстислав у церкві святого Михайла поблизу стриїв своїх Андрія і Святослава [Володимировичів].
У РІК 1151
У РІК 6659 [1151].Увів Ізяслав стрия свого і отця свого Вячеслава в Київ [Великдень[217]]. Вячеслав же в'їхав у Київ, і поїхав до святої Софії, і сів на столі діда свойого і отця свойого. І позвав він сина свого Ізяслава до себе на обід, і киян усіх, і королевих мужів, і угрів із їхньою дружиною. І пробували вони у великій приязні [з ними], і Вячеслав та Ізяслав велику честь учинили уграм, — Вячеслав же од себе, а Ізяслав теж од себе, — і дарами многими оба одарили їх, і посудом, і одежею, і кіньми, і паволоками, і всякими дарами.
У той же час прийшла вість до Вячеслава і до Ізяслава, що Володимир галицький вернувся в Галич, а Андрій Юрійович і Володимир Андрійович ідуть обидва од нього туди, на устя Прип'яті, до отця свого, на Давидову Боженку.
А на другий день прислав Вячеслав до Ізяслава [посла] і сказав йому: «Сину! Бог тобі поможи, що склав ти єси мені честь, яко отцю своєму. І я також, сину, тобі мовлю: «Я вже старий і всіма ділами не можу вже рядити. Тож будемо ми оба в Києві. А якщо нам буде яке діло чи в християнах чи в поганих, то ми підемо разом. А дружина моя і військо моє — нехай се буде нам обом, і ти правуй. І якщо нам можна буде куди поїхати, то оба поїдемо, а як ні, то ти їздь із моїм військом і з своїм». Ізяслав же з великою радістю і з великою честю поклонився І отцю своєму і сказав: «Отче! Я кланяюсь тобі. Як ми сказали єсмо, так же нам і дай бог бути разом, допоки ото ми оба й живі будемо».
А [на] третій день покликали вони до себе угрів, одряджаючи їх додому в Угри, і так сказали вони їм: «Поїдьте до свойого короля, а до нашого зятя, а ми оба вслід за вами шлемо сина свойого Мстислава». А королеві [Гейзі] вони сказали, мовлячи: «Бог тобі поможи, брате, що ти нам так поміг єси. Так може вчинити тільки брат рідний чи син отцю, як ото ти нам обом учинив єси. І ми тобі, брате, знову мовимо: «Осе шлемо ми до тебе сина свойого Мстислава зі словами». І, це сказавши, одпустили вони їх з великою честю до короля-таки в Угри.
217