Коли ж зійшлися війська, і кінники, і піші, то Ізяслав лежав поранений. А тоді він схопився, і тут хотіли його піші кияни вбити, вважаючи за противника [і] не взнаючи його. Ізяслав же сказав: «Я князь є!» І один із них сказав: «А, так ти нам єси і потрібен!» І, вийнявши меча свого, став він його сікти по шолому. На шоломі ж над чолом був написаний золотом святий мученик Пантелеймон. І ударив він його мечем, і так пробився шолом до лоба. Ізяслав же сказав: «Я Ізяслав єсмь, князь ваш». І зняв він із себе шолом, і вони впізнали[236]його. І, це почувши, многі підхопили його руками своїми, з радістю, яко цесаря і князя свойого. І тоді вигукнули всі війська: «Киріє елейсон!», — радуючись, що перемогли вони полки противників, а князя свого живого видячи.
Ізяслав же вельми знемагав од ран, бо зійшов був кров'ю. Та коли він почув Ізяслава [Давидовича], який плакав над братом своїм Володимиром, то тоді, облишивши свою неміч, [піднявся], і посадили його на коня, і він поїхав туди, і так тужив над ним, як ото по братові своєму. І, довго плакавши, він сказав Ізяславу Давидовичу: «Його нам обом уже не воскресити. Але се, брате, бог і святая пречиста ворогів наших побідили, і нині вони втікають кругом. А Чернігів — ось, і тому ти вже, брате, не стій, а зберися і, взявши брата свойого, поїдь-но до Чернігова. А я тобі поміч придам. Будь же нині до вечора у Вишгороді». Ізяслав тим часом порадився з братом своїм Ростиславом, і послали вони з ним Романа, сина Ростиславового, придавши йому дружину.
І тоді поїхав Ізяслав [Давидович] з Романом до Чернігова, узявши брата Володимира на полі бою. А як ото сказали їм Ізяслав і Ростислав до вечора бути у Вишгороді, так же вони й прибули, і тої ночі переправлялися [через Дніпро], а на другий день першими поїхали до Чернігова. Ізяслав, отож, в'їхав із Романом з Ростиславичем у Чернігів і, погребши брата свого, сам сів на столі брата свойого в Чернігові.
Юрій же з дітьми перебіг Дніпро коло Треполя[237] і поїхав по тій стороні [Дніпра] в Переяславль. А половці утекли в Половці, а Святослав Ольгович і Всеволодович Святослав перебігли Дніпро вище од [города] Заруба і втекли удвох в [Остерський] Городець. Святослав же Ольгович був важкий тілом і струдився був, утікаючи. І звідти, з Городця, він послав до Чернігова синівця свого Святослава Всеволодовича, а сам не міг їхати. Святослав же пригнав до перевозу, до Десни, і тут була йому вість, що Ізяслав Давидовичі Роман Ростиславич уже в'їхали в Чернігів. І, це почувши, він побіг назад, а назустріч стриєві своєму послав [гінця], кажучи: «Не їдь сюди, а туди поїдь, до Новгорода, бо сюди в'їхав уже Ізяслав Давидович і Роман Ростиславич». І, це почувши, Святослав [Ольгович] і [Святослав Всеволодович] побігли оба до Новгорода-[Сіверського].
Володимир же галицький пішов був до Юрія, свата свого, на підмогу, як той його і сподівався. Та коли він був коло [города] Божського, то тут прийшла йому вість, що Вячеслав, і Ізяслав, і Ростислав перемогли вже Юрія і половців його побили. Як же почув це Володимир, то також, поспішно повернувши, пішов до Галича.
І так, Вячеслав, і Ізяслав, і Ростислав, воздавши хвалу богові, і його пречистій матері, і силі животворящого хреста, з честю і похвалою великою рушили до Києва. І тоді вийшло назустріч їм духовенство з хрестами: митрополит Клим [Смолятич], і ігумени поважані, і попи, і многе-множество духовенства. І з великою честю в'їхали вони в Київ і, поклонившись тут святій Софії і святій Богородиці Десятинній, пробували у великій веселості і в великій любові. І так стали вони жити.
Вячеслав тим часом та Ізяслав почали готуватися на Юрія до Переяславля, а Ростислав пішов до Смоленська.
У той же час, коли Ізяславич Мстислав вів на поміч отцю своєму угрів, почув Володимир галицький, що йде Мстислав Ізяславич од короля з підмогою, з уграми, і пішов услід за ним. Оскільки ж Мстислав не знав [цього], то він став коло [города] Сапогиня, а угри стали навколо нього. Тоді ж вислав був йому і уграм Володимир Андрійович із Дорогобужа багато питва, і потім розповів йому Володимир: «Іде за тобою Володимир галицький». Мстислав же, п'ючи з уграми, сказав їм: «Іде Володимир галицький услід за нами». Угри ж, п'яні, вихвалялися, мовлячи: «Як він на нас прийде, то ми будемо з ним битися». Мстислав, отож, на ту ніч розставивши сторожів, сам ліг спати з уграми. А опівночі прибігли до нього сторожі, кажучи: «Іде Володимир». Мстислав тоді з дружиною, сівши на коней, став будити угрів, а угри лежали п'яні, як мертві. І було перед світом, і вдарив на них Володимир галицький, і мало їх захопили, — всіх побили. Мстислав же втік у Луцьк із дружиною своєю.
Тоді ж Ізяславу прийшла вість до Києва, що син його переможений, а угри побиті. І сказав він слово те, яке ми і раніш чували: «Не йде місце до голови, а голова до місця. Та аби бог дав мені здоров'я і королеві, а помстам — бути».
І, це сказавши, Вячеслав та Ізяслав рушили на Юрія до Переяславля, і брат Ізяславів Святополк [пішов], і берендичі. І, прийшовши[238], билися вони коло Переяславля два дні. А на третій день поїхали вони, як звичайно, битися до города. І вирнули на них піші вої із города, і вони тоді, наїхавши на них, багато побили піших і передгороддя спалили.
Вячеслав тим часом та Ізяслав послали [послів], до Юрія, сказавши: «Ми оба кланяємося тобі. Ти іди до Суздаля, а сина посади в Переяславлі. Ми не можемо з тобою бути тут. Ти приведеш на нас половців знову». Юрій же не мав підмоги нізвідки, а дружина його була та побита, а та схоплена. І, присилуваний неволею, Юрій цілував їм хреста з дітьми своїми.
І приспів празник святих мучеників Бориса і Гліба, і сказали йому Вячеслав та Ізяслав: «Піди у свій Суздаль. Ти хреста єси цілував». Юрій же послав [послів] до них обох і сказав: «Я іду в Городок, а там, перебувши, піду в Суздаль». Вячеслав тоді та Ізяслав сказали: «Ти нам брат єси. Піди ж у свій Суздаль. А що про Городок ти мовиш, то, за сей місяць за один перепочивши, піди-таки у свій Суздаль. А як ти не підеш, то ми, так само прийшовши своїми полками, станемо навколо Городка, як осе і тут стоїмо. Але на тім цілуй хреста, що ти всього сього додержиш, а Києва од Вячеслава та од Ізяслава не [будеш] домагатися». І на тому на всьому поневолі довелося Юрієві цілувати хреста. Вячеслав же та Ізяслав сказали Юрієві: «А Святослав Ольгович тобі без надоби», — і так Юрієві не [дозволили, щоб] він заставляв його.
І, уладившись тут, Вячеслав та Ізяслав пішли до Києва. Юрій же зоставив у Переяславлі сина свого Гліба, а сам пішов у Городок [Остерський]. Андрій тим часом випросився у отця [піти] наперед до Суздаля, кажучи: «Осе нам уже, отче, тут, в Руській землі, ні раті, ні чого іншого. Тож затепла підем». І пустив його отець, і пішов він до себе додому, а Юрій пішов у Городок.
Коли ж Святослав Ольгович почув, що Юрій з Вячеславом і з Ізяславом уладився і з Переяславля виведений, то тоді зібралися вони із синівцем своїм Святославом Всеволодовичем і послали [послів] до Ізяслава [Давидовича] в Чернігів, кажучи: «Брате! Мир стоїть до війни, а війна до миру. А нині, брате, ми брати єсмо між собою. Прийми-но нас до себе. А ось отчини межи нами обома — дві. Одна — мойого отця Олега, а друга — твойого отця Давида. А ти, брате, — Давидович, а я — Ольгович. Тому ти, брате, візьми [все] отця свойого, Давидове, а що Олегове, то те нам обом дай, хай ми тим поділимось». Ізяслав тоді по-християнському вчинив: прийняв обох братів своїх і отчину їм обом вернув, а свою собі взяв.
У той же час Ізяслав Мстиславич послав послів своїх до короля [угорського Гейзи], зятя свого, кажучи: «Ось Володимир галицький дружину мою і твою побив. Тож нині, брате, гадай про се, гадай. Нам обом на собі не дай бог сього облишити, а дай бог помстити за се і за свою дружину. Тому ти, брате, готуйся у себе, а я — тут. Хай як нам із ним бог дасть!».
І тоді, одрядивши полки свої, сам він пішов до Городка на Юрія, взявши берендичів, і Ізяслава Давидовича, і Всеволодовича Святослава, і підмогу Святослава Ольговича. Юрій же заперся в Городку з дітьми своїми, і билися вони з городських стін протягом багатьох днів. І тяжко було йому, тому що не було йому помочі ані звідки, і цілував він їм хреста, що «я іду вже до Суздаля», і вони одступили од нього. Юрій тоді зоставив сина свого Гліба в Городку, а сам пішов до Суздаля із Городка. Юрій же туди пішов, на Новгород на Сіверський, до Святослава до Ольговича. І він, прийнявши його з честю великою, і повози дав йому. І пішов Юрій до Суздаля.
Ізяслав же з Вячеславом сів у Києві, причім Вячеслав — на Великому дворі, а Ізяслав — [на дворі] під Угорським, а сина Мстислава він посадив у Переяславлі.
У тім же році схопили полочани Рогволода Борисовича, князя свого, і послали до Мінська, і тут його держали у великій неволі, а Глібовича [Ростислава] до себе ввели. І прислали полочани до Святослава Ольговича [послів] зі [словами] приязні, що будуть вони мати його отцем собі і будуть слухатись його, і на тім цілували вони хреста його.
У той же час преставилася княгиня Ізяславова[239].
237
У Лавр, трохи інакше: «и [в] полудне прибѣгоша ко Днѣпру и переѣха Гюрги в лодьяхь у Витечева, а прочии перебредоша». За даними гідрометрії Дніпра, коло Вітечева (Увітичів) броду не було. Ріка тут була глибока, тому Юрій переплив її в човнах; решта війська перебрела Дніпро, як видно з Іп., коло Треполя, де справді була мілина, а значить, і брід, хоча й складний, через рукави Дніпра.
238
У Лавр. тут уточнено, що вони перебрели Дніпро коло города Заруба і стали табором «у Мажева селца», звідки приїжджали битися до Переяславля.
239
За польськими джерелами і дослідженнями, перша, невідома на ім'я, жона Ізяслава Мстиславича була принцесою з роду німецького імператора Священної Римської імперії Фрідріха Барбаросси.