Ізяслав же сказав королеві: «Сину! Якщо Володимир помре, то [се] бог убив його, тому що він одступив од хресного цілування нам обом. Бо про що він цілував хреста і що тобі говорив — як він додержав? А іще до того соромом нас обох покрив! Тож нині чому ти ймеш йому віри? Адже він тобі не додержав і перший раз, і вдруге. Нині ж дав нам його бог, то ми самого захопімо, а волость його візьмімо!»
Мстислав Ізяславич також вельми переконував короля, а найпаче отця свого Ізяслава всіма провинами Володимира. Але король його не послухав, а послухав арцибіскупа і всіх мужів своїх, тому що Володимир вислав же був їм майно своє. І сказав король: «Я не можу його вбити, бо він благає мене, і кланяється мені, і за свою вину кається. Але якщо нині, хреста цілувавши, одступить він од сього, то тоді як мені з ним бог дасть. Хай або я буду в Угорській землі, або він у Галицькій!»
Володимир прислав [посла] також до Ізяслава і сказав: «Брате! Я кланяюсь тобі і каюся за свою вину, тому що я винуват єсмь. Тож нині, брате, прийми мене до себе, і прости мені, і короля застав, нехай мене прийме. А мені дай бог з тобою бути». Ізяслав же на все те не хотів навіть уваги звертати, але через королеву принуку і мужів його він почав тоді з ним ладитися.
І сказав король Володимирові: «На тім тобі цілувати хреста, що скільки [ти взяв] городів руських, то все тобі [треба] повернути, і з Ізяславом перебувати, і не одлучитися від нього ні в добрі, ні в злі, а завше з ним бути». І він на все це з радістю згодився.
Тим часом Ізяслав і король, з'їхавшись усі, — і з Володимиром [Мстиславичем], братом своїм, і [з] сином своїм Мстиславом [Ізяславичем], — до короля в шатро, стали слати мужів своїх із хрестом до Володимира [галицького]. Ізяслав, однак, не хотів водити його до хреста, але сказав король: «По правді я тобі, отче, мовлю. Се є той хрест, що на нім Христос бог наш своєю волею зволив пригвоздитися, і що його бог допровадив по своїй волі святому Стефану[245], і який сього хреста цілував. Хай він одступить і буде жив у той час, коли одступить од хресного цілування! А я тобі, отче, за се візьмуся: я або голову зложу, або добуду Галицьку землю. А нині я його вбити не можу». І тоді одрядили вони мужа свого з чесним хрестом до Володимира. Ізяслав послав [боярина] Петра Бориславича[246], а король послав своїх мужів.
І так послали вони мужів своїх, кажучи: «Ось ти прислав єси до нас обох, бо тепер нам дав був тебе бог і волость твою через твою вину. Але нині ми на тебе гнів облишаємо і волості від тебе не одбираємо. Але на тім тобі цілувати хреста: скільки [ти взяв] волостей Руської землі, то тобі [треба] повернути все, і від Ізяслава тобі не одлучитися, але завше разом із ним бути».
Мстислав же Ізяславич сказав отцю своєму Ізяславу і королеві: «Я вам обом мовлю: вам так належить, ви по-християнському дієте, що хресту чесному ймете віри і гнів на нього облишаєте. Але я вам перед сим хрестом мовлю чесним: як ото ви його обидва водите до хреста, так і він од хресного цілування одступить. Але ти, королю, свойого слова не забудь, як ти ото сказав єси: якщо Володимир одступить, то тобі коло Галича стояти знову». Король же сказав: «Я по правді тобі мовлю: якщо одступить од сього хресного цілування Володимир. Досі отець мій Ізяслав звав мене на поміч. Якщо він після сього одступить, то я тоді отця свойого позву собі на поміч». І, це сказавши, послали вони мужів своїх до Володимира.
І сказали мужі Ізяславові і королеві Володимиру: «Так тобі мовить брат Ізяслав і король: «Ти прислав єси до нас і за свою вину каєшся. Тому ми оба тобі те все прощаємо і волості од тебе не одбираємо. Але на тім цілуй хреста чесного: скільки за тобою городів руських, то тобі все [треба] повернути, і від Ізяслава тобі не одлучатися до кінця живоття свойого. А допоки ти жив єси, то бути тобі завше з ним разом». Володимир, отож, на всім на тім цілував хреста, але лежав, удаючи, ніби він знемагає од ран, хоча ран на ньому не було.
Ізяслав же з королем, з’їхавшись разом і таким чином пробувши у великій приязні і у великій веселості, роз’їхалися. Король у свою землю пішов, в Угри, а Ізяслав у Руську землю.
І прийшовши Ізяслав [до города] Володимира, послав посадників своїх у городи, що про них цілував був хреста Володимир, — у Бужськ, у Шумськ, у Тихомль, у Вигошев, у Гнійницю. Та не дав їх Володимир.
Ізяслав тим часом пішов до Києва, а до короля послав мужа свого, і розповів йому, що Володимир одступив од хресного цілування, і сказав: «Тобі вже не вертатися, ні мені. І я тільки даю тобі знати, що Володимир уже одступив од хресного цілування. Але ти тільки не забувай свойого слова, тому що ти сказав єси»,
І прийшов Ізяслав у Київ до стрия свого Вячеслава з великою радістю і з великою честю. І, воздавши хвалу богові і його пречистій матері, пробували вони у великій любові і в великій веселості. Прийшовши ж до Києва, Ізяслав послав [посла] до брата свого Ростислава в Смоленськ і розповів йому, як він із королем бачився при здоров’ї, і як бог пособив їм обом побідити Володимира галицького, і [що] при здоров’ї бог його привів назад у Руську землю. І, це почувши, Ростислав обрадувався вельми і воздав хвалу богові.
Коли ж почув Юрій [Володимирович], що Городець його розвели і спалили весь город, то, зітхнувши тоді з [глибини] душі, він почав збирати воїв, а до Ярославичів[247]у Рязань послав [послів], кажучи: «Підіте мені в поміч».
Ізяслав же Мстиславич, це почувши, послав [посла] до брата свого Ростислава і сказав йому: «Там, брате, у тебе, за волею божою, Новгород сильний, і Смоленськ. Тому, зібравшись, ти постережи ж землі своєї. Якщо Юрій піде на тебе, то я до тебе піду. А як він не піде до тебе, а помине твою волость, то піди ти сюди до мене».
Тоді ж пішли з Юрієм[248], — а не відмовили йому, — Ярославич Ростислав з браттям, і з рязанцями, і з муромцями, а також і половці — і Оперлюї, і Токсобичі, і весь половецький народ, скільки ото їх межи Волгою і Дніпром. І рушили вони туди, на Вятичі, і, отож, узяли їх там, [пішовши] на [город їхній] Мценськ. А звідти пішли вони на [городи] Спаш та на Глухів і тут стали.
Володимир же [Володаревич], почувши, що сват його Юрій іде в Русь, рушив із Галича до Києва. Але Ізяслав пішов супроти Володимира, і Володимир вернувся в Галич.
Половців же безліч прийшло до [города] Ольгова до Юрія, і Юрій послав [посла] до Святослава Ольговича, свата свого, кажучи: «Поїдь зо мною». Але Святослав побоявся, кажучи: «А як тоді він[249]піде на мене?» Та потім він пішов за ним, бо Юрій так говорив: «Оскільки ви спалили єсте мій Городець і божницю, то я за се так само попалю».
І звідти пішов він, [Юрій], до [города] Березого. А так як він став із половцями коло [річки] Свині в суботу, то назавтра, в неділю, не хотячи йти до города [Чернігова], він став коло [села] Гуричева[250].
А оскільки ж Юрій поминув Смоленську волость, то Ростислав вийшов услід за ним із Смоленська і випередив його, [прийшовши] до [города] Любеча раніше від Юрія. І тому що надумав він був із братом своїм Ізяславом піти в Чернігів на підмогу Ізяславу Давидовичу, то Ростислав із Всеволодовичем Святославом увійшли в Чернігів на поміч Ізяславу Давидовичу і заперлися обидва з ним у Чернігові. Юрій же став коло Гуричева і послав половців до Чернігова пустошити. Половці ж, прийшовши до города, багато здобичі взяли і [село] Семинь спалили. На ту ж ніч Ізяслав, і Ростислав, і Святослав, побачивши силу половецьку, повеліли людям усім утікати з острога в дитинець.
А на другий день Юрій і Святослав [Ольгович] приготували до бою воїв своїх і рушили до города, але стали, не дійшовши до Семиня. Тоді ж усе множество половців пішло до города битися і, одібравши острог, вони запалили передгороддя все. Але коли [князі], прийшовши усією силою, стали довкола города, а чернігівці билися з городських стін, то князі, порадившись, [сказали]: «Не кріпко б’ються дружина і половці, тому що з ними не їздимо ми самі». Андрій же [Юрійович] сказав: «Учинимо так: нехай я почну свій день». І, взявши дружину свою, він поїхав під город. А коли піші вої вийшли з города перестрілюватися, він кинувся на них з дружиною і з половцями: тих вони побили, а других увігнали в город. Тоді ж, наслідувавши його, інші князі їздили після цього під город. А піші вої, побачивши полки, не одважувалися вийти з города, тому що були перестрашені. Стояли ж вони дванадцять днів під городом.
245
Ідеться про Стефана І Святого, першого короля угорського, за часів якого в Угорщині поширилося християнство в католицькому різновиді.
246
В Іп. І Хл. помилково «Борисовича» (див. прим. 16 і 26 до 1147 р., прим. 5 до 1149 р. та прим. 13 до 1151 р.).
247
Ідеться не про синів, а про внуків Ярослава Святославича; це були Ростислав Ярославич і його сини Андрій, Гліб і, можливо, Юрій, та синівці — Ігор та Володимир Святославичі.
248
Хоча а літопису про пору цього походу є лише згадка, що наприкінці його було «к заморозу», але знову, на підставі тогочасної міцної традиції символічного і детального планування таких походів, можна твердити, що й тепер Юрій вирушив у день свого патрона, осіннього Юрія, тобто 26 листопада, з тим, щоб Різдво (25 грудня) відсвяткувати уже в Чернігові. На цій основі і на підставі просторових розрахунків проставляємо деякі дати цього походу. Вони повністю узгоджуються з наступною татіщевською датою (22 січня 1153 р.).
250
У Лавр, уточнено деталі походу: «и поидоша к Чернигову, и перешедше Сновъ и сташа у Гуричева близь города, перешедше Канинъ».