[У] тім же році Святослав [Ольгович] пішов до брата свого Ізяслава [Давидовича]. Стоячи там, коло [города] Мстиславля, вони оба вчинили мир із двома синівцями своїми, [Святославом Всеволодовичем та Святославом Володимировичем], і вернулися до себе.
У РІК 1157
У РІК 6665 [1157][293]. Рушив Юрій із зятем своїм Ярославом [Володимировичем] із галицьким, і з синами своїми, і з Володимиром з Андрійовичем, і з берендичами до [города] Володимира на Мстислава на Ізяславича. Хоча Ізяслав Давидович і Святослав Ольгович хотіли піти з Юрієм, але Юрій не взяв їх, послухавши зятя свого Ярослава галицького і ймучи йому віри, що вони з ними [собі] хочуть добути Володимир. І через те він їх обох не взяв. Юрій же [города] Володимира не собі домагався, а цілував він був хреста брату своєму Андрієві [Володимировичу] за живоття його іще, що по смерті його волость удержати синові його. А потім він Володимиру Андрійовичу хреста цілував, що добуде йому [город] Володимир. І через те пішов він до [города] Володимира добувати [його] Володимиру.
І зустрілися Юрій із Ярославом галицьким у Свинухах, у селі, а звідти рушили оба до [города] Володимира і стали в [селі] Хвалимичах. Туди ж прийшов до них Володимир Мстиславич із Угрів. І звідти ж і вчинили вони наїзд до города, в суботній день, і після перестрілки приїхали в табір. А назавтра ж, у недільний день, вони пішли до города з обозом і, прийшовши, стали довкола города. Юрій став коло Гридшиних воріт, а Ярослав коло Київських воріт, біля лугу.
І став Володимир Андрійович проситися воювати, і послав його Юрій, і поїхав він до [города] Червена. Але червеняни заперлися в городі, і під’їхав Володимир під город, і став мовити: «Я не війною прийшов до вас, тому що ви єсте люди, які були милії отцю моєму, а я вам свій княжич. Одчиніться ж!» А один із городських стін, потягнувши стрілою, ударив його в горло, але ж бог заступив його од смерті. І тоді, гніваючись, він повелів пустошити багато.
Юрій же стояв коло Володимира десять днів. І обложили вони його, [Мстислава Ізяславича], в городі, і багато крові проливалося з обох сторін, а інші, яким завдавали ран, умирали. І Юрій, бачачи непокору його перед собою, зжалився над погибеллю людською і став мовити дітям своїм і боярам своїм: «Не можемо ми стояти тут, тому що він, меншим будучи, не покориться мені. А я не радуюся з погибелі його, ні прогнанню його. Адже я сказав: «Приведу його до хресного цілування, як і братів його». Та він не схотів сього, а ще радується з пролиття крові».
І Юрій, порадившися з дітьми своїми і з мужами своїми, вернувся у Київ, а зять його [Ярослав] пішов у Галич, у свою волость. Так, не вчинивши миру, [Юрій] вернувся до себе. А Мстислав ішов услід за ним до [города] Дорогобужа, розоряючи і палячи села. І багато лиха він накоїв.
Юрій же, прийшовши до Дорогобужа, сказав Володимиру Андрійовичу: «Сину! Я із твоїм отцем, а з своїм братом Андрієм хреста цілував на тім, що коли хто із нас двох останеться, то той буде дітям обох нас за отця і волость удержить. А потім я тобі хреста цілував мати тебе собі за сина і Володимир тобі добути. Нині ж, сину, оскільки я тобі Володимира не добув, то ось тобі волость». І дав він йому Дорогобуж, і Пересопницю, і всі погоринські городи[294], а синові своєму Борисові дав Туров.
У той же час привів був Юрій Івана Ростиславича, прозваного Берладником, із Суздаля, окованого, маючи намір оддати його Ярославу, зятеві своєму. Бо прислав був уже Ярослав по Берладника князя Святополка [Юрійовича][295] і [воєводу] Коснятина Сірославича з великою дружиною. Та почав мовити Юрієві митрополит [Костянтин] і всі ігумени, кажучи: «Гріх тобі є. Цілувавши йому хреста, ти держиш [його] в такій біді і навіть іще хочеш видати на вбивство». І він, послухавши їх, одіслав його назад до Суздаля, окованого.
Узнавши ж, що Юрій одіслав [його] назад до Суздаля, Ізяслав [Давидович] послав напоперек йому мужів своїх і взяв його до себе в Чернігів. І так ото ізбавив бог Івана од великої тої біди.
У РІК 1158
У РІК 6666 [1158]. Почав Ізяслав Давидович замишляти війну проти Юрія і перетягнув до себе Ростислава Мстиславича і Мстислава Ізяславича. І Святослава Ольговича він підмовляв до себе, [щоб] встати на Юрія. Але Святослав сказав: «Я хреста цілував йому і не можу без причини на нього встати», — і не згодився з ним.
І призначив Ізяслав з Ростиславом і з Мстиславом похід на Юрія. І послав Ростислав Романа, сина свого, з військом своїм, а Мстислав рушив із Володимира. І коли Ізяслав збирався піти до Києва, то в той день приїхали до Ізяслава кияни, кажучи: «Поїдь, княже, до Києва. Юрій он помер». Він тоді, проливши сльозу і руки звівши до бога, сказав: «Благословен ти єси, господи, що мене ти єси розсудив із ним смертю, а не кровопролиттям».
Юрій бо, пивши в осменика[296] у Петрила, в той День на ніч розболівся, і було недуги його п’ять днів. І преставився в Києві Юрій Володимирович, князь київський, місяця травня в п’ятнадцятий [день], у середу на ніч, а назавтра, в четвер, положили [його] в монастирі святого Спаса на Берестовім[297].
І багато зла вчинилося в той день: розграбували двір його Красний, і другий двір його за Дніпром розграбували, що його він сам називав «Раєм», і Васильків двір, сина його, розграбували в городі, і побивали суздальцїв по городах і по селах, а добро їхнє грабуючи.
Ізяслав же Давидович увійшов у Київ місяця травня в дев’ятнадцятий [день][298], в неділю п'ятдесятниці[299], а синівця свого Володимировича Святослава зоставив у Чернігові з усім військом своїм.
І приїхав Святослав Ольгович із Всеволодовичем Святославом до Чернігова, і став Володимирович[300] [Святослав] не пускати його в город, а битися з ним. Святослав же Ольгович, це побачивши, із синівцем своїм із Всеволодовичем [Святославом] пішли од города і, пішовши, стали обидва за Свинь-рікою.
І прийшов Ізяслав із Києва з полками своїми, і Мстислав Ізяславич із ним, і Святослав Володимирович. І стали вони одні навпроти одних через ріку, і почали слати межи собою [послів], і тоді, замирившись, хреста цілували між собою. І дали Святославу Ольговичу Чернігів, а Всеволодовичу [Святославу] Новгород-[Сіверський], а Ізяслав пішов у свій Київ і з княгинею, і з дітьми, і з дружиною, увесь. І так вони роз’їхалися.
У тім же році Ізяслав пішов на стрічу з половцями до Канева, і тут учинив з ними мир, і вернувся до Києва.
У тім же році, порадившись, ростовці, і суздальці, і володимирці всі взяли Андрія, сина Юрієвого найстаршого, і посадили його на отчім столі в Ростові, і Суздалі, і Володимирі, бо був він дуже любимий усіма за премногу його добродійність, що її він мав насамперед до бога і до всіх, сущих під ним. Тим-то він по смерті отця свого велику пам’ять [собі] вчинив: церкви прикрасив, і монастирі поставив, і церкву докончав, що її заклав був раніш отець його, храм кам’яний святого Спаса в Переяславлі новім[301].
293
З 6665 і по 6685 р. включно Іп. знову переходить із березневого на ультраберезневе літочислення. У Лавр, сказано, що Юрій пішов на Мстислава Ізяславича «тое же зимы». Отже, можна знову вважати, що й на цей раз він діяв традиційно (див. прим. 9 до 1152 р. та прим. 2 до 1154 р.) — виступив у похід у день свого патрона, 26 листопада, уже по твердій путі і до глибоких снігів (особливо в лісах) з тим, щоб Різдво відсвяткувати у Володимирі-Волинському. Подальші дати проставлено, виходячи з розрахунків темпу походу та відстаней і аналогічно до хронологічних даних походу Ізяслава Мстиславича з Володимира до Києва 25 березня — 6 квітня 1151 р.
295
296
297
Додано з Лавр. У Татіщева наведено таку характеристику Юрія Володимировича: («Сей великий князь був на зріст немалий, товстий, з лиця білий, очі не вельми великі, ніс довгий і скривлений, борода мала, великий любитель жінок, солодких наїдків і пиття; більше про веселощі, ніж про справи і про воїнство дбав, бо все те перебувало під владою і наглядом вельмож його і любимців. І хоча, незважаючи на договори і справедливість, багато війн розпочинав, однак сам мало що робив, а більше діти і союзні князі, через що дуже кепське щастя мав і тричі задля недбалості своєї із Києва вигнаний був»}. Дослідження мініатюр Радзивіллівського літопису підтверджують правильність наведеного Татіщевим словесного портрета цього князя.