Сей бо Мстислав Великий і пішов по путі отця свого Володимира Мономаха Великого. Володимир сам особисто постояв на Дону, багато поту втерши за землю Руськую, а Мстислав, мужів своїх пославши, загнав половців за Дон, і за Волгу, за [ріку] Яїк. І так ізбавив бог Руську землю од поганих.
А коли вивільнився Мстислав од війни, то згадав він про раніше, послав [мужів своїх] по кривицьких князів, по Давида, по Ростислава і Святослава [Всеславичів], і [по] двох Рогволодовичів, [Василька та Івана]. І всадив він [їх] у три човни, і заслав їх до Цесарограда за непослух їх, а мужів своїх посаджав по городах їхніх. Та ми до попереднього повернемось.
У сей же рік, коли Всеволод сів у Києві, став він тоді слати [послів] до Володимировичів і до двох Мстиславичів, [Ростислава і Святополка], хотячи миру з ними. І запрошував він до себе князя Ізяслава Мстиславича з Володимира. Та не схотіли вони для Всеволода цього вчинити, а самі посилали [послів] між собою, маючи намір піти на нього до Києва.
Всеволод же, не ждучи того, пішов на Андрія [Володимировича] до Переяславля з братом своїм Святославом, а Ізяслава Давидовича послав із половцями. Івана Васильковича і Володаревича Володимирка з [города] Галича[59]на Вячеслава [Володимировича] і на Ізяслава на Мстиславича він послав. Сам же він пішов до Переяславля на Андрія з братом своїм Святославом. Надіючись бо на силу свою, він сам хотів усю землю [Руську] держати. Він домагався од Ростислава [Мстиславича] Смоленська, а од Ізяслава [Мстиславича] — Володимира. І послав він воїв на Ізяслава до Володимира, кажучи: «Іди з Володимира». Та дійшовши до [ріки] Горинки [і] пополошившись, вони вернулися.
Коли ж прийшов Всеволод до Переяславля, він хотів вигнати Андрія, а брата свого [Святослава] посадити, кажучи Андрієві: «Ішов би ти до Курська!» І Андрій так сказав, порадившися з дружиною своєю: «Ліпше мені смерть із дружиною на своїй отчизні і дідизні взяти, аніж Курське княжіння. Отець мій в Курську не сидів, а в Переяславлі. Я волію на своїй отчизні смерть прийняти. Коли тобі, брате, не досить волостей, всю землю Руськую держачи, а хочеш ти сеї волості, то убий мене, — і [буде] тобі волость. А живим не піду я із своєї волості. Бо се не дивно роду нашому. Так само й раніше було. Святополк задля волості чи не вбив Бориса і Гліба? А сам чи довго пожив? Адже й тут живоття він збувся, і там мучиться вічно!»
І стояв на Дніпрі Всеволод, і послав Всеволод брата свого Святослава з полками до Переяславля, і встріла його Андрієва дружина, і билися вони з ним. І поміг бог Андрійовичам[60], [Володимирові та Ярополку?], проти Святослава, і гонили вони вслід за ними до [річки] Карані, а далі не пустив Андрій дружини своєї.
А назавтра мир оба учинили, Всеволод з Андрієм, і цілував хреста Андрій; Всеволод же не цілував був іще хреста. І на ту ніч загорівся Переяславль, і Всеволод, пройнявшись страхом божим, не послав до города анікого. На ранок же Всеволод став мовити Андрієві: «Бачиш ти, що я тобі іще хреста не цілував, а дав був мені ото бог, що ви самі загорілися єсте. Коли б я лиха хотів, то що б мені вгодно, те б я і вчинив. А нині цілував ти єси мені хреста, що додержиш присяги, і се добре. Коли ж не додержиш, хай бог усе розсудить». Всеволод, отож, цілував йому хреста і, замирившись із ним, прийшов до Києва.
Василькович же [Іван] і [Володимирко] Володаревич, галицький князь, запросили до себе Ізяслава Мстиславича і, не врядившись, вернулися. Ізяслав же [Давидович] пішов із двома синами[61], і розоряв волость Вячеславову, і вернувся назад. А ляхи [пустошили] Володимирську волость, помагаючи Всеволоду.
І послав Вячеслав [Володимирович] й Ізяслав Мстиславич послів своїх до Всеволода зі словами, щоб рядитися [з ним], та Всеволод не схотів учинити волі їх. А потім, роздумавши, що йому без них не можна бути, і давши їм те, чого вони просили[62], він цілував їм хреста.
У сей же рік родився у Всеволода син, і нарекли його ім’ям Ярослав[63].
У сей же рік вигнали новгородці Юрійовича Ростислава, і випросили у Всеволода брата [його] Святослава в Новгород, і посадили його в Новгороді.
А по недовгім часі почали вставати новгородці на вічі проти Святослава через його лиходійство. Він тоді, побачивши, що встають на нього новгородці, послав до брата [свого] Всеволода [посла], кажучи йому: «Тягота, брате, між людей сих, і не хочу я в них бути. А кого тобі вгодно, того пошли в нього»[64].
І послав [Всеволод] до них [воєводу] Івана Войтишича, прохаючи в них ліпших мужів. І, взявши їх, той привів [їх] до Всеволода. І мав намір [Всеволод] послати сина свого Святослава [в Новгород], та почув, що встали новгородці на вічі і б’ють приятелів Святославових із-за його насильства. І, сприяючи йому, [Святославу Ольговичу], кум його, тисяцький, [сказав]: «Княже, хотять тебе схопити». Він тоді, убоявшись, утік із жоною [Катериною] і з дружиною на Полоцьк, до Смоленська.
І коли почув це Всеволод, не пустив він сина свого Святослава, ні мужів новгородських, що їх ото привів був до себе[65]. І прислали новгородці єпископа [Нифонта] з мужами своїми до Всеволода, кажучи: «Дай нам сина твойого, а Святослава, брата твойого, ми не хочем!»
І послав він до них сина свого Святослава, та коли був він у Чернігові, новгородці, порадившись, сказали Всеволоду: «Ми. не хочемо сина твойого, ні брата, ні племені вашого, а хочемо роду Володимирового».
Всеволод же, це почувши, послав услід за ними [отроків], вернув їх і єпископа з ними і задержав їх з єпископом, бо вони сказали так: «Дай нам шурина свого, Мстиславича»[66]. І Всеволод, не хотячи перепустити Новгород Володимировому племені, прикликав двох шуринів своїх, [Ізяслава та Святополка Мстиславичів, і] дав їм [город] Берестій, кажучи: «Про Новгород ви оба не дбайте. Хай сидять самі своєю владою. Де князя вони знайдуть?»
А новгородців же з єпископом він держав у себе і зиму, і літо.
Того ж року прийшла половецька земля і князі половецькі [по викуп] за мир. Всеволод із Києва, а Андрій [Володимирович] із Переяславля [прийшли] до [города] Малотина і вчинили мир із ними.
У РІК 1141
У РІК 6649 [1141][67]. Приведена була дочка Всеволода [Ольговича Звенислава][68]в Ляхи.
У той же рік поставили єпископа в Переяславль на ім’я Євфимія.
Сього ж року преставився в [городі] Галичі Васильковим Іван і взяв волость його Володимирко Володаревич. Він сів ув обох волостях, [Галицькій і Перемишльській], князюючи в Галичі.
Сього ж року новгородці, почувши, що забрав Всеволод браття їхнє[69], і не видержавши без князя сидіти, — та й хліб до них не йшов нізвідкіля, — послали до Юрія [Володимировича] мужів своїх і взяли Ростислава Юрійовича. І посадили [його] новгородці з великою честю в Новгороді на столі його власного отця[70].
І через це розгнівався Всеволод [і] зайняв [Юріїв] Городець Остерський. А коли Святослав [Ольгович] утікав із Новгорода [і] йшов у Русь до брата, то послав Всеволод назустріч йому [гінця] і сказав: «Брате! Піди сюди!» Святослав тоді поїхав до нього із Стародуба, та не поладнав із ним щодо волостей. І пішов Святослав до Курська, а сидів він і в Новгороді-Сіверськім.
60
Оскільки тут не двоїна, а множина, то, можливо, ідеться не про синів Андрія, а про його дружину.
63
За актовими печатями, його хрестильне ім’я — Прокопій, а в ченцях, за Любецьким синодиком, Василій.
65
У Лавр. сказано, що Всеволод узяв заложників-новгородців ще перед тим, як до Новгорода наприкінці 1139 р. пішов Святослав Ольгович.
66
Святополка Мстиславича; оскільки він тут названий шурином (братом жінки) Всеволода Ольговича, то ясно, що Всеволод був одружений з дочкою Мстислава Володимировича, за Густ. — Марією, за Татіщевим — (Агафією).
67
3 6649 р. і по 6664 р. включно Іп. знову переходить з ультраберезневого на березневе літочислення.
68
Звениславу було видано, за польськими джерелами, за польського (шльонського) князя Болеслава Високого. Про це говориться також наприкінці 1142 р., і тому точно невідомо, коли вона вийшла заміж — у 1141/2 чи 1142/3 березневому році; обидві дати узгоджуються, якщо йдеться про лютий — березень 1142 р.
70
В Іп. і Хл. «на столѣ своего ему отца»; з Лавр, відомо, що новгородці пропонували свій стіл Юрієві Володимировичу.