У РІК 1180
У РІК 6688 [1180][533]. Пішов Святослав [Всеволодович] до Любеча і прикликав до себе братів своїх — Ярослава [Всеволодовича], Ігоря [та] Всеволода [Святославичів]. Коли він вів переговори, то тут, у Києві, скоїлося велике лихо: погоріли двори по Горі, і церква загорілась велика, митрополія, свята Софія.
Того ж року послав Святослав [Всеволодович] Гліба, сина свого, в [город] Коломну, у Рязанську волость, помагаючи рязанським князям і зятеві своєму Романові [Глібовичу][534], бо вони воювали із Всеволодом [Юрійовичем]. Коли ж почув Всеволод, що прислав Святослав сина свого, помагаючи зятю своєму, він покликав його, [Гліба], до себе. Гліб же Святославич не хотів їхати, але і волею і неволею поїхав до нього, тому що був у його руках. А він схопив його, і окував його, і послав його у волость свою, [город] Володимир, і приставив до нього сторожів; і дружину його коло нього так само схопили.
Почувши ж [це], Святослав розпалився гнівом, і розпікся люттю, і розмислив в умі своєму, кажучи: «Одомстив би я Всеволоду, та не можна. Ростиславичі — то ті мені в усьому шкодять в Руській землі. А в Володимировім племені[535] [лише] хто мені родич, той добрий».
У той же час ходив Давид Ростиславич по Дніпру в човнах, лови діючи, а Святослав ходив по чернігівській стороні, [теж] лови діючи навпроти Давида. І тоді Святослав, порадившись із княгинею своєю [Марією] і з Кочкарем, улюбленцем своїм, [надумав схопити Давида], але не сказав сього мужам своїм ліпшим, про свій намір. І одразу кинувся Святослав на битву із-за Гліба, сина свого, і, не вдержавшись од люті, переступивши хреста, переїхав він через Дніпро, бо замислив в умі своєму: «Давида схоплю, а Рюрика вижену із землі і візьму один із братами волость Руську. І тоді я одомщу Всеволоду за обиди свої».
Та бог не любить високих помислів наших. Того, хто заноситься, він смиряє. Так от, одразу вдарив Святослав на стан на Давидів, а Давид не знав і не мислив на себе нізвідки ж зла, тому що він хрестом чесним заприсягнувся був із ним, [Святославом], і вірив тому [хресту]. І той [хрест] ізбавив [Давида] от рук його, і вбіг [Давид] у човен із княгинею своєю, а вони, наздогнавши понад берегом, стали стріляти в нього, та все ж бог уберіг його цілим. Святослав же захопив дружину його і стан його і вернувся, і поїхав до Вишгорода. Та помилився Святослав у замислі своєму. Бо, простоявши тут, під Вишгородом, ніч, на другий же день він поїхав до нього, [але], шукавши Давида, не знайшли вони його ані на якій путі. Він тоді знявся [і] поїхав за Дніпро, сказавши: «Уже ми об'явилися Ростиславичам, так що не можна мені бути в Києві».
І приїхав він у Чернігів до братів, і скликав усіх синів своїх і молодше браття, і зібрав усю чернігівську сторону і дружину свою, і став радитися з ними, сказавши: «Де ми поїдемо? До Смоленська чи до Києва?» І сказав йому Ігор [Святославич]: «Отче! Добре[536] було, тихо. Та коли вже не вийшло, то аби нам бог дав, [щоб] ти здоров був».
Давид же прибіг у Білгород до брата [Рюрика]. І Рюрик, почувши, що Святослав утік за Дніпро, в’їхав у Київ у недільний день і сів на столі діда свойого і отця свойого. І послав він [послів] по братів своїх, по Ярославичів, по Всеволода і по Інгваря, і привів їх до себе, і Ярославова поміч [прийшла], галицького князя, з [воєводою] Тудором з Єлчичем. А Давида він послав у Смоленськ до Романа, до брата свого, на підмогу.
І встріла [Давида] вість на Сковишинім бору: «Брата тобі Романа бог узяв». Він же, почувши [це], вельми опечалився. Плачучи, він поїхав борзо до Смоленська, і зустрів його єпископ Костянтин, з хрестами, і з ігуменами, і з попами, — всі смольняни [зустріли]. І ввійшовши Давид у церкву святої Богородиці, сів на столі діда свойого і отця свойого.
І преставився князь Роман, син Ростиславів, онук великого князя Мстислава [Володимировича], і, опрятавши тіло його, єпископ Костянтин і ігумени всі з благохвальними співами і з кадилами запахущими положили тіло його у святій Богородиці. І плакали по ньому всі смольняни, споминаючи добросердя його до себе. А ще ж більше сини його плакали, сльозами обливаючи лице своє, і, останнюю службу одправивши родителю своєму, опрятавши тіло його, вложили [його] в гроб.
Княгиня ж його безперестану плакала, стоячи перед гробом [і] так голосячи: «Цесарю мій благий, кроткий, смиренний, справедливий! По правді тебе наречено ім’ям Роман. Всею доброчесністю ти подобен єси йому[537]. Багато досади дістав ти од смольнян, та не бачила я тебе, господине, ніколи, щоб ти за їх зло яким злом воздавав, а, на бога покладаючи, ти все переносив».
Сей же благовірний князь Роман був на зріст високий, у плечах великий, з лиця гарний, і всякою доброчесністю прикрашений — смиренний, кроткий, незлобивий, справедливий, він приязнь мав до всіх і до братів своїх істинну, нелицемірну. Страху божого сповнений, убогим милостиню даючи, він про монастирі подбав і церкву спорудив кам’яну святого Іоанна [Богослова], і прикрасив її всяким убором церковним, — а ікони [були] золотом і емаллю оздоблені, — пам’ять зводячи роду своєму, а найпаче ж душі своїй прощення гріхів просячи[538]. І прилучився він до дідів своїх і отців своїх, сповнивши спільний довг, од якого не втекти всякому рожденному.
Прийшла також вість Рюрикові про смерть Романову, і опечалився він, і плакав за ним, як за отцем, бо він був од них старший.
Святослав же [Всеволодович] зібрався з братами своїми і з половцями, і сказав Святослав братам своїм: «Осе я старший Ярослава, а ти, Ігорю, старший Всеволода, і нині я вам замість отця остався. Тож велю я тобі, Ігорю, тут зостатися з Ярославом стерегти Чернігова і всеї волості своєї, а я піду із Всеволодом до Суздаля і одберу сина свойого Гліба. Хай як нас із Всеволодом бог розсудить».
І, розділившись надвоє з братами, пішов він до Суздаля, і взяв із собою Ярополка Ростиславича. І половців він так само розділив надвоє: половину їх із собою взяв, а половину їх зоставив братам. А йдучи, Святослав з’єднався на путі з сином Володимиром і зо всім військом новгородським, — бо син його Володимир княжив у Новгороді Великому, — і ввійшов у землю Суздальську.
І вийшов супроти нього Всеволод [Юрійович] з усіма суздальськими військами, і з рязанськими військами, і [з] муромськими, і стрів його на Вленіріці. І стояли вони обаполи ріки Влени дві неділі, билися обоє через ріку ту, бо ріка та неприступно тече, крутоберега, і суздальці стояли на горах, у пропастях і виломах, так що не можна [було] до них дійти військам Святославовим. Всеволодова дружина сильно хотіла їхати на Святослава, але Всеволод, добросердий сей, не хотячи кровопролиття, не їхав на нього. І послав Всеволод рязанських князів, і ввігнались вони в обози Святославові, і потоптали їх, а інших [людей] захопили, а других посікли.
І тоді спішно приготувалися [до бою] у війську Святославовім, і Всеволод Святославич уборзі примчав до руських полків зі своїм полком. І тоді рязанські князі втекли, а других вони захопили, а інших побили; схопили вони тут навіть [воєводу] Івора Мирославича.
Святослав тим часом послав попа свого до Всеволода [Юрійовича], кажучи: «Брате і сину! Багато я тобі добра робив, і не чаяв я такої віддяки од тебе. Але ж ти замислив єси на мене зло і схопив сина мойого, то недалеко тобі мене шукати. Одступи далі од річки тої, дай мені путь, хай я ближче до тебе переїду. Нехай нас розсудить бог. Якщо ти мені путі не даси, то я тобі дам, ти переїдь на сю сторону, хай нас тут бог розсудить».
537
Роман Ростиславич (за актовими печатями, його хрестильне ім’я — Борис) уподібнюється до Бориса-Романа Володимировича, якого разом із братом Глібом-Давидом забито 1015 р. за наказом Святополка Ярополковича.
538
У Татіщева маємо світський аспект характеристики Романа Ростиславича: («Він був вельми навчений усяких наук, а оскільки він сам честь, славу і багатство зневажав, неправди тяжко ненавидів, то, хоча в молодості багаторазово хоробрість проявив і вельми сильним був, війни він ненавидів, хіба що примушений [до цього] був. Так він часто у бесідах братів своїх і вельмож цього повчав і до учення молодих людей спонукав, влаштувавши для цього училища, і вчителів — греків і латиністів — своєю казною утримував, і не хотів мати священиків невчених. І так на це він маєтність свою вичерпав, що на погреб його смольняни примушені були давати срібло і куни, скільки хто хотів. А що всі народом його любили, то зібрали таку силу, що більше було, ніж князеві в рік приходило»).