Але, як ото ми раніш сказали, повернулися од Переяславля половці, і мовили Ігореві дорадники його: «Помисел високий і невгодний господеві маєш ти в собі. Ти [не] стараєшся взяти мужа і втекти з ним. А про се чому не подумаєш, що приїдуть половці з війни? Ми ж ось чували, що вони мають убити князя, і нас[589], і всіх русів. То не буде слави тобі, ні життя!»
І князь Ігор, узявши в серце раду їх, убоявся приїзду їх, [половців], і шукав, [як] тікати. Та не можна було йому втекти ні вдень, ні вночі, тому що сторожі стерегли його, а пору таку він знайшов тільки при заході сонця. І послав Ігор до Лавра конюшого свого, кажучи йому, [Лаврові]: «Переїдь на ту сторону Тору з повідним конем», — бо нарадився він був із Лавром утікати в Русь.
У той самий час половці напилися були кумису, а він, [Ігор], був при вечері. Конюший, прийшовши, сказав князю своєму Ігореві, що жде його Лавор. Він тоді, вставши, зляканий і трепетний, поклонився образу божому і хресту чесному, говорячи: «Господи серцевидче! Чи спасеш ти мене, владико, недостойного?» І, взявши на себе хреста, ікону і піднявши стіну [вежі], він вийшов звідти. А сторожі його гуляли й веселилися, а про князя думали, що він спить.
Він же, прийшовши до ріки [Тору] і перебрівши її, сів на коня, і тоді рушили вони оба крізь вежі. А визволення се вчинив господь у п’ятницю ввечері[590].
І йшов він пішки одинадцять день до города Дінця, а звідти рушив у свій Новгород, і обрадувалися йому [всі]. Із Новгорода він пішов до брата Ярослава [Всеволодовича] в Чернігів, помочі прохаючи на Посейм'я, і Ярослав зрадів йому, і поміч йому дати обіцяв. Звідти ж Ігор поїхав до Києва до великого князя Святослава [Всеволодовича]. І рад був йому Святослав, і так само Рюрик [Ростиславич], сват його, [Святослава].
У РІК 1186
У РІК 6694 [1186], місяця березня, Святослав Всеволодович освятив у Чернігові церкву святого Благовіщення[591], що її сам був спорудив.
У РІК 1187
У РІК 6695 [1187]. Надумав князь Святослав зі сватом своїм Рюриком піти на половців, уборзі, наїздом, бо їм розповідали: «Половці близько, на Татинці, на дніпровському броді». І їхали вони в напад без возів. Володимир Глібович також приїхав до них із Переяславля з дружиною своєю. Він випросився у Святослава і в Рюрика їздити попереду з чорним клобуком. Хоча Святославу не любо було пустити Володимира попереду, перед синами своїми, але Рюрик та інші всі [це] схвалили, тому що він був муж доблесний, і смілий, і сильний у бою; він бо завше прагнув на доблесні діла.
Але коли князі руські йшли на них, [половців], то з чорних клобуків дали вість сватам своїм у Половці, а половці, почувши, що йдуть на них князі руські, втекли за Дніпро. Князям же руським не можна було їхати вслід за ними, — бо Дніпро вже швидко покрився ополонками, бо була весна, — і вернулися вони до себе.
У тім же поході розболівся Володимир Глібович недугою тяжкою, од якої він і скончався. І принесли його в город його Переяславль на носилицях, і тут преставився він, місяця квітня у вісімнадцятий день[592], і покладений був у церкві святого Михайла, і плакали по ньому всі переяславці.
Він бо любив дружину, і золота не збирав, майна не жалів, а давав дружині; був же він князь доблесний і сильний у бою, і мужністю кріпкою відзначався, і всякими доброчесностями [був] сповнений. За ним же Україна багато потужила.
У той же рік помер Борис[593], син великого Всеволода [Юрійовича], і покладений був у церкві святої Богородиці, соборній, коло Ізяслава Глібовича.
У той же рік пустошив [хан] Кончак по [ріці] Росі з половцями. А після цього стали вони часто пустошити по Росі і в Чернігівській волості.
І на ту осінь була зима вельми люта. Такої ж за нашої пам’яті не бувало ніколи.
Тої ж зими Святослав увійшов у зносини з Рюриком, сватом своїм, і надумали вони оба йти на Половців. Рюрик бо уподобав мову Святославову і сказав йому: «Ти, брате, їдь у Чернігів і зберися з братами своїми, а я тут — зі своїми».
І тоді, зібравшись усі, князі руські рушили по Дніпру, — бо не можна було інде йти, бо був сніг великий, — і дійшли до [ріки] Снопороду. А тут захопили вони сторожів половецьких, і ті розповіли: «Вежі і стада половецькі — коло Голубого лісу».
Ярославу ж [Всеволодовичу] не до вподоби було далі піти, і став він мовити брату Святославу: «Не можу я йти далі од Дніпра. Земля моя далеко, а дружина моя знемоглася». Рюрик тим часом став слати [послів] до Святослава, спонукуючи його [і] кажучи йому: «Брате і свате! Нам було [б] сього в бога просити. Адже вість нам є, що половці осьо отаборилися за півдня [путі]. Якщо хто роздумує і не хоче йти, то ми обидва до сих пір хіба на се зважали? А що нам бог давав, теє ми оба відали»[594]. Святославу ж було [це] до вподоби, і він сказав йому: «Я, брате, готов є завше і нині. Але ти пошли до брата Ярослава і застав його, щоби ми поїхали всі». Рюрик тоді послав [посла] до Ярослава і сказав йому: «Брате! Тобі не гоже було знехтувати нами. Адже вість нам правдива є, що вежі половецькі осьо за півдня [путі], і великої їзди нема. Тому, брате, я кланяюсь тобі, ти задля мене піди всього півдня, а я задля тебе їхатиму десять днів». Але Ярослав, не хотячи їхати, сказав: «Не можу я поїхати один. Адже полк мій піший. Ви б сказали єсте мені вдома, що доти йти». І стався межи ними розлад, бо Рюрик, сильно спонукуючи їх, не зміг їх повести. Хоча Святослав хотів іти з Рюриком, але не лишив брата Ярослава, і вернулися вони до себе.
Того ж року преставився князь вишгородський Мстислав Давидович, місяця травня [в сьомий день][595], і покладений був у церкві святого Феодора [Тірона] в Києві, в монастирі.
Того ж року було знамення, місяця вересня в четвертий день[596]. Тьма настала по всій землі, так що дивувалися всі люди, бо сонце зникло, а небо загорілося хмарами вогнесвітними.
Такі бо знамення не на добро бувають: у той же день того місяця взятий був Єрусалим безбожними сарацинами[597]. Але знамення ці не по всій Землі бувають, а в тім краї, на який владика хоче що навести. Тоді бо, говорили, тьма була в Галичі, так що й зорі [було] видіти, посеред дня сонце померкло, а в Київській стороні ніхто ж [нічого] не бачив у той час. І ми про се поговоримо.
Якщо в наші дні передав господь город святий Єрусалим беззаконним отим агарянам, то хто звідає промисел господній? Хіба звідає хто тайну, ним учинену? Знаходим бо ми в Книгах Суддів, що коли Ілій-жрець у давні дні був суддею в Ізраїлі, то виступили іноплемінники на Єрусалим, а [ізраїльтяни], взявши дощицю-скрижалі завіту господнього [і] приготувавшись до бою, пішли на бій супроти них. Але бог тоді навів гнів свій на Ізраїля, і переможені були ізраїльтяни іноплемінниками, і святиню завіту господнього вони забрали[598]. А по декількох літах, як ото розповідають Книги Царств, господь вернув обидві скрижалі завіту господнього назад в Єрусалим, і перед ними богоотець Давид, веселості сповнившись, скакав [і] грав[599]. Так і ми, зневажені будучи, ганьбу дістаємо од беззаконних отих агарян, але чаємо ми єсмо божої благодаті торжества преславного.
Того ж року преставився галицький князь Ярослав[600], син Володимирів, місяця жовтня в перший день, а в другий день покладений був у церкві святої Богородиці.
590
21 червня 1185 року як дуже ймовірну (вважаю, що певну) дату втечі Ігоря встановлено на підставі свідчення «Слова о полку Ігоревім», що тоді йому «соловий веселими пѣсньми свѣть повѣдають», а за народними примітами та дослідженнями орнітологів солов’ї співають лише до дня Петра і Павла (29 червня). Дата прибуття Ігоря до Києва (після перебування вдома у Новгороді-Сіверському, а потім у Чернігові) встановлюється на основі іншого речення «Слова» — «Игорь ѣдеть по Боричеву къ святѣи Богородици Пирогощеи». Церква Пирогоща називалася ще Успенською; сюди на храмове свято Успіння, що відзначається 15 серпня, і прибув Ігор, — після приблизно двотижневого перебування в Києві у великокняжому оточенні, — з'їхавши з Гори на Подолля по Боричевому узвозу.
591
Оскільки свято Благовіщення припадає на 25 березня, то цілком ясно, що саме в цей день і було освячено храм.
592
У Лавр, смерть Володимира Глібовича датована 18 березня як середою вербної неділі; справді, 18 березня 1187 р. це був той день.
593
За Лавр., 29 вересня 1188 р. (6697 ультраберезневого року) помер молодший брат Бориса, теж немовля, Гліб; першим сином Всеволода був, за Лавр., Костянтин.
597
Єрусалим було завойовано єгипетсько-сірійським султаном Саладіном у 1187 р., але на місяць пізніше — 2 жовтня; 4 вересня було захоплено місто Аскалон.
598
Про цю битву між іноплемінниками (філістимлянами) та ізраїльтянами говориться не в Книгах Суддів, а в Першій книзі Царств IV, 1–11.
600
Крім відомих з Іп. двох синів Ярослава Осмомисла — Володимира (від Ольги Юріївни) та Олега (від Настаськи; за Густ. І польськими джерелами, його друге ім’я було Мстислав чи Мечислав?), — у нього було ще три дочки: найстарша, невідома на ім’я (див. про неї прим, б до 1177 р.); друга — Єфросинія, жона Ігоря Святославича (Ярославна зі «Слова о полку Ігоревім»; ім’я її вперше зустрічається в джерелах кін. XVIII ст., але воно, очевидно, певне, бо це ж саме ім’я прийняла в чернецтві мати Єфросинії Ольга Юріївна); третя — Вишеслава, була, за польськими джерелами, жоною Одона, сина Мешка III Старого.