Почувши ж це, Ярослав [Всеволодович] і всі Ольговичі обрадувалися і поїхали до Смоленська в напад. Та коли почув це Рюрик, він послав із Вручого йому навпоперек [посла] із хресними грамотами, кажучи йому: «Якщо ти поїхав єси брата мойого вбити і обрадувався єси сьому, то ти вже одступив єси од угоди і од хресного цілування, і ось тобі хресні грамоти. Ти піди-но до Смоленська, а я — до Чернігова. Хай як нас бог розсудить і хрест чесний».
Почувши ж це, Ярослав не поїхав до Смоленська, а вернувся назад у Чернігів і послав посла свого до Рюрика, оправдуючись щодо хресного цілування, а Давида обвинувачуючи за Вітебськ, що він помагає зятеві своєму [Ростиславу Святославичу][636]. Але Рюрик сказав йому: «Я Вітебськ одступив тобі і посла свойого послав був уже до брата Давида, даючи знати йому, що я одступив Вітебськ тобі. Ти ж, сього не діждавши, послав єси двох синівців своїх до Вітебська, а синівці твої, ідучи, пустошили Смоленську волость.
Давид тоді, почувши про війну, і послав Мстислава, синівця свойого».
І таким чином постало межи ними багато суперечок і свар великих, і не владилися вони.
Тої ж зими преставився благовірний князь Гліб туровський, шурин Рюриків, син Юріїв, місяця березня <в сьомий день>. І привезли його в Київ, і зустрів його митрополит київський [Никифор], І ігумени всі, і князь великий Рюрик київський, і тоді провели його з узвичаєними співами. І жалкував Рюрик за шурином своїм, бо він був любим йому, і, опрятавши тіло його, положили [його] в церкві святого Михайла Золотоверхого.
У РІК 1196
У РІК 6704 [1196].Рюрик порадився з мужами своїми і послав посла до свата свого Всеволода [Юрійовича], суздальського князя, кажучи йому: «Оскільки ти умовився був єси зі мною і з братом моїм Давидом всісти на коней з Різдва Христового і з'єднатися всім у Чернігові, то я, зібравшись із братами своїми, і з дружиною своєю, і з дикими половцями, сидів, приготувавшись [і] ждучи од тебе вісті. Ти ж тої зими не сів [на коня], ймучи їм віри, що вони сповнятимуть всю волю нашу. І я, почувши се, що ти не сів єси на коня, розпустив братів своїх і диких половців, а з Ярославом з чернігівським цілував хреста на тім, щоб ото не воюватися, допоки або владимося всі, або не владимось усі, А нині, брате, і мойого сина, і твойого Мстислава таке спіткало, що ув’язнений він у Ольговичів. Аби ти, не гаячись, сів на коня, то ми б, зібравшись де-небудь, одомстили б за обиду і за сором свій, і синівця б свого визволили, і права свойого добилися». Але од Всеволода не було вісті все літо.
Рюрик тоді привів братів своїх і диких половців, і стали вони воювати з Ольговичами, бо сказав був йому Всеволод: «Ти починай, а я готов із тобою».
Ярослав же чернігівський став слати послів своїх до Рюрика, кажучи йому: «Чому ти, брате, почав єси волость мою пустошити і поганим руки наповняєш? Адже мене з тобою ніщо ж не розвело і я од тебе Києва не домагаюсь. А Давид, хоча й наслав був Мстислава на моїх двох синівців, та оскільки їх бог розсудив, то я Мстислава оддаю тобі без викупу, по приязні. А ти хреста зі мною цілуй і з Давидом помири мене. А Всеволод як захоче з нами уладитися, то владиться, а тобі з братом Давидом те без надоби». Але Рюрик сказав йому: «Якщо ти хочеш управду зо мною миру, то дай мені путь слати до Всеволода і до Давида. А як ми всі порадимося, так і з тобою уладимось». Рюрик же задля того хотів послати посла свого, що насправді хотів помиритися. Але Ярослав Рюриковій речі не йняв віри, думаючи, що вони ото збираються радитися проти нього, і тому він не пропустив послів Рюрикових через свою волость, — Ольговичі бо зайняли були всі путі.
І, отож, воювали вони межи собою, їздячи, все літо і до осені.
Того ж року з Ольговичів преставився князь Всеволод Святославич, брат Ігорів, місяця травня <в сімнадцятий день>. І тоді, опрятавши тіло його, [хоронили його] всі брати з Ольговичевого племені з великою честю, і з плачем великим, і з риданням, тому що з усіх Ольговичів він [був] найудаліший зроду, і норовом, і ростом, і [сповнений був] усякою добротою і мужньою доблестю, і приязнь мав до всіх[637]. Єпископ же чернігівський [Порфирій], і всі ігумени, і попи провели його до гробу з узвичаєними співами, і положили його в церкві святої Богородиці в Чернігові. І прилучився він до отців своїх і дідів своїх, сповнивши спільний довг, од якого не втекти всякому рожденному.
Тої ж осені Роман Мстиславич, зять Рюриків, послав людей своїх пустошити волость Рюрикову і Давидову, помагаючи Ольговичам, про що він їм і хреста цілував був потай од тестя свого, — хоча тестеві своєму Рюрикові він хреста був цілував перед тим, що надалі він Ольговичів лишить, а буде в його волі і слухатиметься його. Рюрик же був і гнів на нього облишив, [спонуканий] Никифором, митрополитом київським, і Полоний йому дав, ймучи йому віри за хресним цілуванням. А Роман увіслав людей своїх у Полоний і звідти повелів їм, їздячи, пустошити.
Коли ж почув Рюрик, що вони, виїхавши із Полоного, пустошили волость брата його Давида і сина його Ростислава [Рюриковича], то через це він хотів іти на зятя свого, а синівця свого Мстислава [Мстиславича Удатного] послав у Галич до Володимира [Ярославича], кажучи йому: «Зять мій переступив умову і пустошив волость мою. Так ти, брате, звідти із синівцем моїм пустоште оба волость його. Я й сам хотів уже йти до Володимира[638], та є мені вість, що Всеволод, сват мій, сів на коня, як мені обіцяв був, помогти проти Ольговичів і стати коло Чернігова. І мені твердять, що він уже з’єднався з братом моїм Давидом, і вони обидва волость їх палять, і вятицькі городи забрали й попалили. Отож я сиджу, приготувавшись [і] ждучи од них правдивої вісті».
[І] Володимир [Ярославич], поїхавши з Мстиславом [Мстиславичем], попустошив і попалив волость Романову довкола [города] Перемиля, а Ростислав Рюрикович, поїхавши звідси з Володимировичами [Мстиславом, Ростиславом і Святославом] і з чорним клобуком, попустошили і попалили волость Романову довкола Каменця. І тоді, набравши здобичі челяддю і скотом і відомстивши, вернулися вони до себе. Та ми до попереднього повернемось.
Тої ж осені, коли Ярослав Всеволодович чернігівський почув, що Всеволод і Давид, увійшовши в землю їх, [Ольговичів], палять оба волость їх і вятицькі городи забрали й попалили, то Ярослав, зібравши браття своє і порадившися з ними, розгнівався за землю свою. І запер він двох Святославичів, Олега та Гліба, в Чернігові, і інші городи запер, остерігаючись Рюрика, а сам поїхав супроти Всеволода й Давида, зібравши браття своє, і двох синівців своїх [Володимир (?), Всеволод (?), Мстислав(?)][639], і диких половців, і став під лісами своїми, укріпившись засіками од Всеволода і од Давида, і по ріках звелів мости підрубати. А до Всеволода і до Давида він послав мужа свого, кажучи йому: «Брате і свате! Ти отчину нашу і хліб наш узяв єси! Якщо ти волиш із нами справедливий лад мати і в приязні з нами бути, то ми од приязні не втікаємо і сповнятимем усю твою волю. А коли ти що замислив єси, то й од того ми не втікаємо. Хай як нас бог розсудить із вами і святий спас».
636
На ім’я тут називає цього Давидового зятя Никон.; значить, дочка Давида Ростиславича була жоною Ростислава Святославича.
637
Жоною «буй-тура» Всеволода була, як доводять, Ольга, дочка Гліба Юрійовича, внучка Юрія Володимировича; за Новг. І, відомий його, очевидно, син Святослав, князь трубецький.
639
Оскільки з п’яти синівців (племінників) Ярослава Всеволодовича, синів Святослава Всеволодовича, Олега і Гліба залишили в Чернігові, то в похід пішло двоє із решти (Володимир, Всеволод, Мстислав); під браттям тут можуть матися на увазі якісь інші князі, бо жодного рідного брата в Ярослава у цей час не було, а двоюрідний лише один — Ігор Святославич.