— Коломбо, ти був у Криму? — починає він.
— Холодний берег, Петруню. — І я вже знаю, що далі.
— Все одно дураки, що віддали…
— Не віддали, а повернули. Взяли райський куточок, а повернули замерзлі скелі, — кидаю я йому щоразу одним і тим же пропагандистським штампом, усе нема часу придумати щось нове.
— Ти б уже придумав щось нове, — наче читає мої думки наш запальний садівник.
Він не здається і ще деякий час бурчить щось про нові геополітичні розлами та виклики доби. От тільки при Міхові ми цієї теми стараємося не розвивати, просто з поваги до його колабораціоністської посади. Крим, Росія–Московія і Семижопенки — це у нас при Міхові табу. Бо хоч справжнім Семижопенком був лише перший із них, але народ за інерцією і його наступників називав саме так, а не інакше. Міха і при останньому з них керував чимось на кшталт Державного комітету із лісового господарства, може, з того часу у нього й така пристрасна ненависть до короїдів?..
За Семижопенками ностальгують, та й то нишком, хіба одиниці з колишніх начальничків, як–от Міха. Хоча Міха не так за ними, як за своїм, як він вважає, безтурботним життям. Наше щастя, що кишнути останнього із Семижопенків удалося ще до Льодовика. Слизьке, хамовите, брехливе й злодійкувате мурло — це стандартний набір якостей наших дольодовикових керовніків. Я пам'ятаю, хоч і був ще малий, коли «підрахуї» схімічили на користь того найпершого Семижопенка, а партія курячеголових «противсіхів» зустріла його оваціями. Пізніше вони узаконили собі по сім років, як у Гебістова з Чекістовим, які он уже скільки часу змінюють один одного, мов ті «Кощії»–безсмертні.
Фальсифікувати вибори ці хлопці навчилися настільки філігранно, а лідерів опозиції залякувати та купувати настільки системно, що наївним спостерігачам від ОБСЄ не залишалося нічого іншого, як лише розводити руками. Богу дякувати, Семижопенком–третім і закінчилося. Принаймні поки що. Бо коли насунувся Льодовик, а ті безумці погрожували усіх нас випарувати своїми нейтронами, було вже не до виборів.
Петруня якось обмовився, що, мовляв, читав у Віктора Суворова, що ще за совєтів їхні гебісти «жопами» називали завербованих іноземних громадян, які за бабки постійно щось там тирили для совєцької оборонки.
— А тут, прикинь, аж три жопи!.. — радісно потирає руки наш Мамонт, і очі при цьому такі добрі–предобрі. — Або сім жоп! Ги — Семижопенко!
— Семисраченко, — за звичкою одразу перекладаю.
— Так виглядає, — знову радісно погоджується Петруня.
Здається, це у нього справді щось дуже лічноє до тих «жопенків», але я не допитуюсь. Тепер ми живемо без президента, тобто його обов'язки, як і керівництво Технічною комісією, виконують по черзі голова Верховної Ради і прем'єр–міністр: три місяці він — три місяці вона. Якщо минула осінь (умовно осінь, звичайно, бо ж із середини вересня у Києві вже лежав сніг) була за прем'єршею, то зима — за спікером, а тепер от свої три місяці знову добуває прем'єрша. Доки так буде — невідомо, але поки що це всіх влаштовує.
Технократи дуже швидко реформували виконавчу, законодавчу, а головне — судову владу, повели країну без вихилясів курсом на Європу. Нарешті і суд оголосив вирок — довічне ув'язнення, хоч декому і посмертно, за всі ці замовні вбивства кінця 1990–х — початку 2000–х: екс–глави Національного банку Вадима Гетьмана, лідера опозиції 1990–х В'ячеслава Чорновола, журналіста Георгія Ґонгадзе та інших… Виявилося, що замовниками та організаторами були одні й ті ж особи. Дехто, правда, не дожив, але окремі таки дотягнули до неба у клітинку.
Без суду ніякого очищення не відбулося б. Та й Семижопенки, хоч і з інших причин, а все одно так злякалися праведного народного гніву, що з того часу в бігах. І досі їх начебто ловлять, а може, й не ловлять уже. Хоча у новинах все ще проскакує, мовляв, когось із них бачили то на північному сафарі на Пуху–пуху, то в Ізраїлі, що тепер, як і весь Близький Схід, кайфує у помірному кліматі, то на обледенілому сочинському пляжі…
— А може, то просто Хрестовий льодовиковий похід! — часом коментує ці новини Петруня. — Ера милосердя!
— То Хрестовий похід чи Ера милосердя? — інколи, як маю настрій, перепитую я.
— А воно ж, як тобі сказати… Кара Божа завжди милосердна! — впадає у крайнощі атеїст Петруня, особливо коли снігу намітає вище паркана, урівень з Гляціалом, і ми копаємо у ньому тунелі, щоб добратися і до гаража, і до теплиці, і до довбаних льодяних наростів.
Бо коли вже зовсім замітає, із самого ранку мете і не перестає, січе в очі й забиває рот, то в завірюху Петруню чомусь більше тягне до реплік про Семожопенкові мільярди. Мабуть, це його якось більше зігріває.