Коли я чув здивування від деяких своїх знайомих: мовляв, не чекали від Кремля такого, я їм лише одне нагадував: а хіба трьох Голодоморів, а потім їх заперечення, чи розпалювання Другої світової у змові з нацистами було мало? Щоб нарешті розвіяти останні ілюзії. Все ж решта — це просто навіювання та вплив маскульту. Хоча й Гебістова з Чекістовим можна зрозуміти. Можливо, це був для них єдиний шанс утримати у покорі власне населення, показово збиткуючись над сусідами, а тим паче тепер, коли на країну насунулась крига. Бо, за великим рахунком, саме російський, а по–теперішньому — московітський, люд терпів від своєї корумпованої гебістської кліки найбільше.
І після всього вони знайшли нарешті привід закидати нас своєю найбільш таємною зброєю — нейтронними бомбами. Це, мабуть, здавалося їм єдиним шансом, щоб примусити нас пустити їх до себе. Але все вийшло навпаки. Якщо нас не зламали досі, то тепер і поготів. А спільна для всіх загроза несподівано згуртувала, нарешті об'єднала нас усіх: Схід і Захід, Південь і Північ, і навіть Крим.
Телебачення, звичайно, також відіграло велику роль. Тим, що відразу після нейтронної погрози вимкнули всі московські канали і «тарілки» також. Бо наші на той час уже навчилися блокувати сигнали і на супутникові антени. А без можливості дезінформувати росіяни одразу втратили здатність маніпулювати громадською думкою. Натомість наші телевізійники виявилися на висоті, та люди й самі все розуміли. Відколи оце все почалося, саме прості люди і у нас, і у них також, як це завжди й буває, натерпілися найбільше. Бо ж і росіяни розраховували на потепління, що скоро помаранчі у Підмосков'ї ростимуть, а тут на тобі у матню льоду!
— Якби у свій час менше слухали безмозких «противсіхів» і вчасно кишнули ще першого Семижопенка, то, може б, і Льодовика не було, — ще як тільки ми познайомилися, у перші дні тиснув інтелектом Петруня.
— Добре, а що було б? Потепління?
— Може, й потепління. Весь лід на планеті розтанув би, і всіх наших воріженьків затопило б! — демонстрував він конячі зуби.
— Ну прямо–таки всіх! Не забудь, що й пів–України в пониззі. Пів–України тобі не шкода, взагалі? З Києвом включно?
— До Києва б не дійшло.
— Але ж від «дорогих гостей» — від «кліматичних біженців», мать його — це все одно не врятувало б! — звичайно кивав я на паркан чи на сніг, що його намело врівень з парканом, я туди завжди киваю, коли ми біля Гляціала про біженців починаємо. — Тоді б їх ще більше до нас привалило.
— Вони б залишилися тоді на своїх островах, у них би враз з'явилося до хріна островів і острівців. Подивись на карту: там рівнина з височинами, від Валдаю до Дону…
— Ну, а Семижопенко до чого тут і «противсіхи»?
— А в житті все взаємопов'язано. Все продумано до дрібниць.
— Ким, Богом?
— Так, можна сказати й так. Вищою силою, — спотикається атеїст Петруня, з усього видно атеїст, як і всі московіти, чи ким він там себе вважає.
Про потепління, то, звичайно, спершу до цього все і йшло. І все ж, до певного моменту зими ще залишалися зимами, а літо — літом. Та коли крига в Арктиці спершу почала танути удвічі швидше, ніж звичайно, потім утричі, а потім ще швидше, і коли вже у Гренландії льодовиків майже не залишилося, тоді в один момент усе й змінилося.
Холодна течія Лабрадор, і до того холодна й потужна, видно, нарешті увібрала в себе критичну масу холодних вод і наче лезом відтяла від Європи теплу Гольфстрім, що стільки тисячоліть створювала європейцям, особливо західним, майже тепличні умови. До того ж через кілька великих і малих аварій на нафтових платформах у Мексиканській затоці і розлив нафти на значній території, що перешкоджало сонячним променям нагрівати води затоки, температура самої Гольфстрім також знизилася. Канаді не пощастило першою, крижана шкаралупа почала свій наступ звідти і невдовзі накрила Квебек. Далі майже цілком поглинула штат Мен, гірським частинам Вермонту, Нью–Джерсі також не пощастило, краєм океану вона доповзла до передмість Бостона, а вдовж Аппалачів майже до Атланти.
У Північній Кароліні крижані рукави сповзли з гір у низовину й досягли Шарлотт, Роллі й Дархема… Лабрадор продовжував напирати, й залишкам нещасної Гольфстрім нічого не залишалося, як розпорошитись, частково через Атлантику потекти напряму до Північної Африки. Катастрофа для Європи виявилася спасінням для Західної Сахари. Пустеля почала заквітати, і з кожним роком усе більше, й за короткий час вкрилася соковитими луками та заростями субтропічної рослинності.